Володимир Кріса: паперовий… зодчий!

Мешканця Великих Гаїв  Володимира Крісу  можна назвати свого роду «паперовим зодчим»:    зі звичайного паперу, за допомогою клею та ножиць він «будує» неймовірні макети замків та храмів!

— Паперове хобі з’явилося в моєму житті  років сім тому,  —  розповідає Володимир. — Спершу були макети тепловозів, електровозів, потягів та локомотивів, — як данина дитячому захопленню (до слова, нині у його домашній колекції — практично повне зібрання макетів рухомого складу вітчизняної залізниці), далі зі «спортивного інтересу» взявся за замки — вдасться чи не вдасться?.. Вдалося, хоча на практиці те, що видавалося простою дитячою забавкою, виявилося куди складнішим: а спробуйте-но філігранно вирізати та склеїти, наприклад, дві тисячі дрібних деталей для макета Ейфелевої вежі у масштабі 1:750… Повірте, сміється чоловік, мозолі на руках гарантовані… Перші паперові творіння «будувалися» від кількох місяців до півроку. Але з часом, один за одним відтворюючи з паперу найкрасивіші замки Європи, набив собі руку, а «паперове місто» неабияк розрослося… 

У арсеналі його паперових творінь - Ейфелева вежа, неповторний Гаудівський храм Святого Сімейства, готичний Кельнський собор, тернопільські Надставна церква, Архикатедральний собор і навіть увесь «набір» залізничних потягів та локомотивів — усе, як «вживу», тільки у добру сотню (а інколи й майже тисячу!) разів менше, і з… паперу! «Озброївшись» ножицями, картоном, клеєм, ювелірною точністю та безмежним терпінням,  Володимир Кріса «набудував» з паперу стільки архітектурних шедеврів, що на ціле місто вистачить!

Але й це ще не все. «Будує» із паперу наш земляк і той Тернопіль, який  існує хіба що у спогадах старожилів та на старих світлинах. Саме він розробив із паперу моделі найвизначніших історичних об’єктів довоєнного Тернополя для унікального  200-кілограмового бронзового макета-мапи, розташованого просто неба неподалік Катедрального собору та паперовий макет Парафіяльного костелу. І якщо, скажімо, копії відомих будівель він робив за викрійками з інтернету, то паперові макети тернопільських храмів – і тих, що понині тішать око тернополян, і втрачених, як, скажімо, Стара синагога, Єзуїтський та Парафіяльний костели, — уже повністю авторська робота. «Власне, найважча частина паперового «зодчества» — самостійно «з нуля» розробити на комп’ютері тривимірну так звану викрійку-макет, особливо тих будівель, яких нині не побачиш вживу, — каже Володимир. — Мало того, що треба їх точно відтворити-«реконструювати», опрацювати архівні дані, або, буває, що й самому розраховувати їх висоту та ширину, то ще й важливо не помилитися навіть на міліметр, аби на етапі збору макета всі частини ідеально зійшлися… Зате які це неймовірні відчуття — заново «будувати» пам’ятку, якої вже немає. 

— Парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі був споруджений у Тернополі 1908 року за проектом архітектора Теодора Тальовского (йому ж належить авторство проекту відомого неоготичного храму Ольги та Єлизавети у Львові) та зруйнований більшовиками нібито через значні руйнування у 1955-ому. У 1959-му на його фундаменті було зведено центральний універмаг. Проте насправді, — розповідає Володимир Кріса, — зацікавившись історією спорудження та руйнування пам’ятки, я дізнався, що насправді під час війни Парафіяльний костел зазнав руйнувань значно менше, ніж, скажімо, Катедра.   Проте, вочевидь, занадто «муляв очі» совітам і його вирішили знести… Тому спершу я задумав створити паперовий макет пам’ятки (менший за оригінал рівно устократ), просто щоб нагадати тернополянам, яка неймовірна краса  наповнювала їхнє місто. Коли ми разом із Тарасом Циклиняком, архітектором Борисом Солоніним та скульптором Дмитром Мулярчуком  взялися втілювати проект Парафіяльного костелу у життя, себто у бронзу, нам допомагали сотні людей: від старожилів, які ділилися спогадами про пам’ятку, до львівських ливарників… Відтепер кожен, гуляючи центром міста, зможе не лише побачити «бронзовий Тернопіль», а й доторкнутись до нього, відчути дух прадавнього міста… Узагалі ж, зізнаюся, у мене є мрія — створити у Тернополі відповідний тематичний музей, де б були паперові (і не лише) макети існуючих та втрачених архітектурних пам’яток міста. Повірте, подивитися було б на що!


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

У психологів існує термін: «провина тих, хто вижив». Існують, вочевидь, і цілі трактати про те, як її позбутися. Але хто б написав ще бодай кілька речень про те, як нам, нинішнім, її… набути?

 Покоління тих, хто нині живе в Україні — покоління, що втратило провину.  Провину, котра живе десь поміж пам’яттю та історією. «Нам про Крути не забути», — завчено повторюємо ми і… забуваємо, тільки-но минає 29 січня.  «Не забудемо подвиг Небесної Сотні», - зі сльозами на очах повторюємо ми 20 лютого. Двадцять першого у нас уже інші клопоти… Ми не хочемо знати про те, якими були ці хлопці (і ті, що гинули за Україну сотню років тому, і ті, що гинуть сьогодні). Боїмося знати про них більше, ніж було потрібно для уроку історії чи ніж почули у випуску новин (у яку мізерну кількість слів можна вмістити неохопне людське життя?!): боїмося, що їх обличчя назавжди вріжуться нам у серце, і вріжуться так, що роздиратимуть зсередини…

Підручники нас учили, що з історії, хоч якої болісної, не можна вирвати ані сторінки, що вона пам’ятає все і всіх. Життя нам показало, що історія пам’ятає таки не все, і що історії людей перетворюються на порядкові номери, а самі вони — на купу кісток у нас під ногами. Інколи-буквально. «Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах», —  співав колись популярний рок-гурт.

 Днями стало відомо, що у Чорткові врешті за довгі роки пошуків вдалось віднайти місце вічного спочинку понад півсотні українських патріотів, розстріляних німецькими окупантами. Це місце було буквально за триста метрів від автодороги, котрою щодня проїжджали сотні машин… За часів радянського окупанта про   злочин окупанта німецького воліли не згадувати: розстріляли «не тих» героїв. Не червоних партизан, а членів  ОУН, тому й про те, щоб відшукати місце їх захоронення, навіть не йшлося. Цим уже за незалежної України зайнялися небайдужі ентузіасти. Серед знайдених артефактів, крім великої кількості німецьких патронів, —  особисті речі розстріляних, натільні медальйони,  молитовник … Чи встигли вони перед смертю помолитися, востаннє  поцілувати образ на медальйоні?.. 

 Надалі, кажуть місцеві краєзнавці, буде довга експертиза, яка включатиме ексгумацію кісток задля встановлення і підтвердження кожної особи із розстріляного списку. Бо все-таки важлива історія кожного. Навіть якщо це не буквально твоя історія. Якщо вам, звичайно, здається, що історії бувають не своїми.

І знаєте, чому я хочу, щоб нам усім боліла пам'ять? Бо біль пам’яті – це біль досвіду. А досвід  допоможе нам зробити так, щоб це більше ніколи не повторювалося.