Володимир Кріса: паперовий… зодчий!

Мешканця Великих Гаїв  Володимира Крісу  можна назвати свого роду «паперовим зодчим»:    зі звичайного паперу, за допомогою клею та ножиць він «будує» неймовірні макети замків та храмів!

— Паперове хобі з’явилося в моєму житті  років сім тому,  —  розповідає Володимир. — Спершу були макети тепловозів, електровозів, потягів та локомотивів, — як данина дитячому захопленню (до слова, нині у його домашній колекції — практично повне зібрання макетів рухомого складу вітчизняної залізниці), далі зі «спортивного інтересу» взявся за замки — вдасться чи не вдасться?.. Вдалося, хоча на практиці те, що видавалося простою дитячою забавкою, виявилося куди складнішим: а спробуйте-но філігранно вирізати та склеїти, наприклад, дві тисячі дрібних деталей для макета Ейфелевої вежі у масштабі 1:750… Повірте, сміється чоловік, мозолі на руках гарантовані… Перші паперові творіння «будувалися» від кількох місяців до півроку. Але з часом, один за одним відтворюючи з паперу найкрасивіші замки Європи, набив собі руку, а «паперове місто» неабияк розрослося… 

У арсеналі його паперових творінь - Ейфелева вежа, неповторний Гаудівський храм Святого Сімейства, готичний Кельнський собор, тернопільські Надставна церква, Архикатедральний собор і навіть увесь «набір» залізничних потягів та локомотивів — усе, як «вживу», тільки у добру сотню (а інколи й майже тисячу!) разів менше, і з… паперу! «Озброївшись» ножицями, картоном, клеєм, ювелірною точністю та безмежним терпінням,  Володимир Кріса «набудував» з паперу стільки архітектурних шедеврів, що на ціле місто вистачить!

Але й це ще не все. «Будує» із паперу наш земляк і той Тернопіль, який  існує хіба що у спогадах старожилів та на старих світлинах. Саме він розробив із паперу моделі найвизначніших історичних об’єктів довоєнного Тернополя для унікального  200-кілограмового бронзового макета-мапи, розташованого просто неба неподалік Катедрального собору та паперовий макет Парафіяльного костелу. І якщо, скажімо, копії відомих будівель він робив за викрійками з інтернету, то паперові макети тернопільських храмів – і тих, що понині тішать око тернополян, і втрачених, як, скажімо, Стара синагога, Єзуїтський та Парафіяльний костели, — уже повністю авторська робота. «Власне, найважча частина паперового «зодчества» — самостійно «з нуля» розробити на комп’ютері тривимірну так звану викрійку-макет, особливо тих будівель, яких нині не побачиш вживу, — каже Володимир. — Мало того, що треба їх точно відтворити-«реконструювати», опрацювати архівні дані, або, буває, що й самому розраховувати їх висоту та ширину, то ще й важливо не помилитися навіть на міліметр, аби на етапі збору макета всі частини ідеально зійшлися… Зате які це неймовірні відчуття — заново «будувати» пам’ятку, якої вже немає. 

— Парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі був споруджений у Тернополі 1908 року за проектом архітектора Теодора Тальовского (йому ж належить авторство проекту відомого неоготичного храму Ольги та Єлизавети у Львові) та зруйнований більшовиками нібито через значні руйнування у 1955-ому. У 1959-му на його фундаменті було зведено центральний універмаг. Проте насправді, — розповідає Володимир Кріса, — зацікавившись історією спорудження та руйнування пам’ятки, я дізнався, що насправді під час війни Парафіяльний костел зазнав руйнувань значно менше, ніж, скажімо, Катедра.   Проте, вочевидь, занадто «муляв очі» совітам і його вирішили знести… Тому спершу я задумав створити паперовий макет пам’ятки (менший за оригінал рівно устократ), просто щоб нагадати тернополянам, яка неймовірна краса  наповнювала їхнє місто. Коли ми разом із Тарасом Циклиняком, архітектором Борисом Солоніним та скульптором Дмитром Мулярчуком  взялися втілювати проект Парафіяльного костелу у життя, себто у бронзу, нам допомагали сотні людей: від старожилів, які ділилися спогадами про пам’ятку, до львівських ливарників… Відтепер кожен, гуляючи центром міста, зможе не лише побачити «бронзовий Тернопіль», а й доторкнутись до нього, відчути дух прадавнього міста… Узагалі ж, зізнаюся, у мене є мрія — створити у Тернополі відповідний тематичний музей, де б були паперові (і не лише) макети існуючих та втрачених архітектурних пам’яток міста. Повірте, подивитися було б на що!


Повернутися
29.09.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.