ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №129

Політологи переконують нас, що причиною існування тоталітарних  суспільств є так звана "втеча від свободи". Намагаючись уникнути відповідальності за своє власне життя, тисячі наших співвітчизників щоденно втікають від свободи, звинувачуючи у своїх негараздах владу, в руки якої самі вручили свою   свою долю.  Наступаючи на одвічні українські граблі, ми звикаємо обирати менше з двох зол, забуваючи при цьому,  що зло від того не стає добром.

Вийшовши із совка, ми ніяк не можемо «вигнати» совок із себе,  звикнувши жити з відчуттям безпорадності, страху і внутрішнім переконанням, що нічого не змінити. Наша біда найбідіша, чорна смуга найчорніша, труднощі найтрудніші, а найбільші напасті несправедливо впали саме на наші голови… Звідси і епос у нас найплаксивіший, і культивувати, колекціонувати, пам’ятати та оспівувати донедавна ми вміли самі лише поразки. Але, вчергове відроджуючись із попелу революції, народилася нова нація. Нація, для якої «патріотизм» – це передусім відмова від поняття «трагічне» з заміною на «героїчне». Дуже характерний тут приклад нещодавнього теракту в центрі Києва: відразу після вибуху машини Темура Махаурі очевидці не розбіглися, а навпаки, негайно кинулися на допомогу.  Нація загартовується у війні, люди навчилися брати відповідальність на себе, не стояти осторонь. І хоча війна триває на наших вулицях, але з’являються ті, хто не буде «втікати від свободи», а буде за неї боротися. Причому боротися до Перемоги, а не до смерті. 


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.