Праця, карти і вино — і 112-ть вже давно!

Після смерті в серпні 113-річного Ісраеля Криштала, колишнього в’язня Освенцiма, титул настарішого чоловіка планети перейшов до іспанця, 112-річного  Франсіско Нуньєс Олівера. Чоловік мешкає в невеличкому містечку Бадахос, де всього 2200 жителів.

 Багато років він уже вдівець, пережив Франсіско Нуньєс і двох своїх синів. Нині мешкає з 81-річною донькою Марією Антонією. Ще одна донька — 78-річна Мілагрос — живе неподалік. Довгожитель має 9 онуків та 15 правнуків.

 Життя рекордсмена було нелегким. Пройшов дві війни: у Марокко в 1926 році та громадянську 1936—1939 років, пише видання expres.ua.

 Власне, картка солдата є підтвердженням його дати народження — оригінали свідоцтва про народження та документи iз місцевої церкви і школи згоріли в роки громадянської війни.

 Сеньор Нуньєс переконаний: довгі літа забезпечив йому простий, розмірений стиль життя фермера та спілкування з друзями у місцевому барі за грою в карти — постійно ходив туди, як розповідає його дочка, ще якихось кiлька років тому. Нині ж довгожитель пересувається у візку — має проблеми з ногами.

 «Секрет у тому, щоб важко працювати. Щоб не бути слабким і не залишатися наодинці», — каже він. Також, вважає донька, велику роль відіграла здорова їжа: харчувався довгожитель просто, їв здебільшого овочі та бобові культури, вирощені в цьому ж регіонів, ковбасу — лише домашню.

 За трапезою завжди випивав келих червоного вина. Та, очевидно, головну роль усе ж зіграли гени — брат та сестра іспанця досі живі, їм 95 і 93 роки.

 У грудні Франсіско відзначатиме 113-й день народження. Проте він не є най­старішою людиною на планеті. Традиційно цей титул — за жінками. Нині він належить 117-річній Вайолет Браун з Ямайки.


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.