ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №128

«Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?..» Ці рядки більше ніж сотню років тому написав класик Михайло Коцюбинський, а вони актуальні понині. Ми всі пов'язані невидимою, але міцною мотузкою долі. Ми всі — у мікрокосмосі своєї країни. І так, вкотре: країна — це ми. Ми особисто, кожен з нас. І дозволяючи собі навіть мікроскопічне порушення правил, ми ризикуємо відкрити безконечну чорні діру в моральному небосхилі своєї країни.

До чого це я? До розвитку подій довкола знищення «революційних ікон" із Шевченком, Франком та Лесею Українкою – графіті часів Майдану на будинку по вул. Грушевського, 4 у Києві. Страшно, коли в Україні, на вулиці, де лилася кров українців, власник магазину вирішує, що дута респектабельність цінніша за пам'ять про тріумф громадянського духу і затирає з фасаду унікальні графіті, бо, мовляв, це «всього лиш писулька» і псує фасад… Це графіті було намальоване у найстрашніші, найчорніші дні зими 2014-го. У цивілізованих країнах такі настінні пам'ятки інколи набувають виключної ваги як нагадування про історичні події, їх охороняють законом. Як, наприклад, події 1937 року у Барселоні (розповідає блогер Дмитро Лебедєв) коли ентузіаст, ім'я якого досі нікому не відомо, зробив кілька написів дьогтем на стіні собору Санта Марія дель Пі, після чого площа святого Йосифа перейменували на площу Невідомого революціонера. Коли через кілька років республіканці програли війну, місцеві жителі ховали напис, прикриваючи його дошками… Нині це місце стало територією масового паломництва тих, хто цікавиться історією, і хоче вчити її «по гарячих слідах».

Наша історія запікається кров’ю. Кров’ю Героїв. А цинічні бариги змивають її, ще гарячу, зі стін, аби не псувала фасад і не заважала торгувати. Бо в їх світі немає місця для таких понять, як любов до своєї землі і повага до своїх співгромадян, а готовність жертвувати собою в ім'я свободи країни взагалі відсутня як явище. І надихаючим постскриптумом до цієї історії (коли люди, втративши віру в справедливий суд, взялися до самосуду і погромів), стала новина власне про кримінальне провадженні щодо тих, хто підняв руку на нашу пам'ять. Усе правильно сказав Володимир Вятрович (недарма є він директор інституту саме пам’яті!): ті, що стирають пам'ять, приречені на забуття. Ті, хто дозволяє зробити це — на зневагу.


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Цими днями ми з вами вітатимемо одні одних словами «Христос Воскрес!-Воістину Воскрес!».

Якщо на мить зупинитися у круговерті щоденного життя і задуматися над цими словами – усе, що ми знаємо і що відбувається всередині та довкола нас, набуде іншого вигляду. Там, де було сум’яття – настане мир, а де були брехня і кривда – запанує правда і справедливість. Там, де була смерть, здавалося б, кінець усього, – буде життя…

Скільки ми вже пережили неможливого, котре стало можливим для тих, хто твердо тримався віри. Великдень – це осердя нашої віри, підґрунтя нашої надії та зростання нашої любові.  

 Великдень завжди об’єднує всіх українців світу в єдину велику родину. Ми святимо паски, збираємося сім’ями, молимося за тих, хто зустрічає Великдень у окопах і бліндажах. Хай  їхні ангели-охоронці будуть з ними.   Подякуємо Господові і попросимо у Нього сили, віри і стійкості для кожного з нас. 

Вірю, що Бог завжди з тими, хто захищає Добро, хто захищає рідну землю. Тому знаю – Україна обов’язково переможе. З Божою допомогою!

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!