ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №128

«Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?..» Ці рядки більше ніж сотню років тому написав класик Михайло Коцюбинський, а вони актуальні понині. Ми всі пов'язані невидимою, але міцною мотузкою долі. Ми всі — у мікрокосмосі своєї країни. І так, вкотре: країна — це ми. Ми особисто, кожен з нас. І дозволяючи собі навіть мікроскопічне порушення правил, ми ризикуємо відкрити безконечну чорні діру в моральному небосхилі своєї країни.

До чого це я? До розвитку подій довкола знищення «революційних ікон" із Шевченком, Франком та Лесею Українкою – графіті часів Майдану на будинку по вул. Грушевського, 4 у Києві. Страшно, коли в Україні, на вулиці, де лилася кров українців, власник магазину вирішує, що дута респектабельність цінніша за пам'ять про тріумф громадянського духу і затирає з фасаду унікальні графіті, бо, мовляв, це «всього лиш писулька» і псує фасад… Це графіті було намальоване у найстрашніші, найчорніші дні зими 2014-го. У цивілізованих країнах такі настінні пам'ятки інколи набувають виключної ваги як нагадування про історичні події, їх охороняють законом. Як, наприклад, події 1937 року у Барселоні (розповідає блогер Дмитро Лебедєв) коли ентузіаст, ім'я якого досі нікому не відомо, зробив кілька написів дьогтем на стіні собору Санта Марія дель Пі, після чого площа святого Йосифа перейменували на площу Невідомого революціонера. Коли через кілька років республіканці програли війну, місцеві жителі ховали напис, прикриваючи його дошками… Нині це місце стало територією масового паломництва тих, хто цікавиться історією, і хоче вчити її «по гарячих слідах».

Наша історія запікається кров’ю. Кров’ю Героїв. А цинічні бариги змивають її, ще гарячу, зі стін, аби не псувала фасад і не заважала торгувати. Бо в їх світі немає місця для таких понять, як любов до своєї землі і повага до своїх співгромадян, а готовність жертвувати собою в ім'я свободи країни взагалі відсутня як явище. І надихаючим постскриптумом до цієї історії (коли люди, втративши віру в справедливий суд, взялися до самосуду і погромів), стала новина власне про кримінальне провадженні щодо тих, хто підняв руку на нашу пам'ять. Усе правильно сказав Володимир Вятрович (недарма є він директор інституту саме пам’яті!): ті, що стирають пам'ять, приречені на забуття. Ті, хто дозволяє зробити це — на зневагу.


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.