ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №128

«Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?..» Ці рядки більше ніж сотню років тому написав класик Михайло Коцюбинський, а вони актуальні понині. Ми всі пов'язані невидимою, але міцною мотузкою долі. Ми всі — у мікрокосмосі своєї країни. І так, вкотре: країна — це ми. Ми особисто, кожен з нас. І дозволяючи собі навіть мікроскопічне порушення правил, ми ризикуємо відкрити безконечну чорні діру в моральному небосхилі своєї країни.

До чого це я? До розвитку подій довкола знищення «революційних ікон" із Шевченком, Франком та Лесею Українкою – графіті часів Майдану на будинку по вул. Грушевського, 4 у Києві. Страшно, коли в Україні, на вулиці, де лилася кров українців, власник магазину вирішує, що дута респектабельність цінніша за пам'ять про тріумф громадянського духу і затирає з фасаду унікальні графіті, бо, мовляв, це «всього лиш писулька» і псує фасад… Це графіті було намальоване у найстрашніші, найчорніші дні зими 2014-го. У цивілізованих країнах такі настінні пам'ятки інколи набувають виключної ваги як нагадування про історичні події, їх охороняють законом. Як, наприклад, події 1937 року у Барселоні (розповідає блогер Дмитро Лебедєв) коли ентузіаст, ім'я якого досі нікому не відомо, зробив кілька написів дьогтем на стіні собору Санта Марія дель Пі, після чого площа святого Йосифа перейменували на площу Невідомого революціонера. Коли через кілька років республіканці програли війну, місцеві жителі ховали напис, прикриваючи його дошками… Нині це місце стало територією масового паломництва тих, хто цікавиться історією, і хоче вчити її «по гарячих слідах».

Наша історія запікається кров’ю. Кров’ю Героїв. А цинічні бариги змивають її, ще гарячу, зі стін, аби не псувала фасад і не заважала торгувати. Бо в їх світі немає місця для таких понять, як любов до своєї землі і повага до своїх співгромадян, а готовність жертвувати собою в ім'я свободи країни взагалі відсутня як явище. І надихаючим постскриптумом до цієї історії (коли люди, втративши віру в справедливий суд, взялися до самосуду і погромів), стала новина власне про кримінальне провадженні щодо тих, хто підняв руку на нашу пам'ять. Усе правильно сказав Володимир Вятрович (недарма є він директор інституту саме пам’яті!): ті, що стирають пам'ять, приречені на забуття. Ті, хто дозволяє зробити це — на зневагу.


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.