ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №128

«Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?..» Ці рядки більше ніж сотню років тому написав класик Михайло Коцюбинський, а вони актуальні понині. Ми всі пов'язані невидимою, але міцною мотузкою долі. Ми всі — у мікрокосмосі своєї країни. І так, вкотре: країна — це ми. Ми особисто, кожен з нас. І дозволяючи собі навіть мікроскопічне порушення правил, ми ризикуємо відкрити безконечну чорні діру в моральному небосхилі своєї країни.

До чого це я? До розвитку подій довкола знищення «революційних ікон" із Шевченком, Франком та Лесею Українкою – графіті часів Майдану на будинку по вул. Грушевського, 4 у Києві. Страшно, коли в Україні, на вулиці, де лилася кров українців, власник магазину вирішує, що дута респектабельність цінніша за пам'ять про тріумф громадянського духу і затирає з фасаду унікальні графіті, бо, мовляв, це «всього лиш писулька» і псує фасад… Це графіті було намальоване у найстрашніші, найчорніші дні зими 2014-го. У цивілізованих країнах такі настінні пам'ятки інколи набувають виключної ваги як нагадування про історичні події, їх охороняють законом. Як, наприклад, події 1937 року у Барселоні (розповідає блогер Дмитро Лебедєв) коли ентузіаст, ім'я якого досі нікому не відомо, зробив кілька написів дьогтем на стіні собору Санта Марія дель Пі, після чого площа святого Йосифа перейменували на площу Невідомого революціонера. Коли через кілька років республіканці програли війну, місцеві жителі ховали напис, прикриваючи його дошками… Нині це місце стало територією масового паломництва тих, хто цікавиться історією, і хоче вчити її «по гарячих слідах».

Наша історія запікається кров’ю. Кров’ю Героїв. А цинічні бариги змивають її, ще гарячу, зі стін, аби не псувала фасад і не заважала торгувати. Бо в їх світі немає місця для таких понять, як любов до своєї землі і повага до своїх співгромадян, а готовність жертвувати собою в ім'я свободи країни взагалі відсутня як явище. І надихаючим постскриптумом до цієї історії (коли люди, втративши віру в справедливий суд, взялися до самосуду і погромів), стала новина власне про кримінальне провадженні щодо тих, хто підняв руку на нашу пам'ять. Усе правильно сказав Володимир Вятрович (недарма є він директор інституту саме пам’яті!): ті, що стирають пам'ять, приречені на забуття. Ті, хто дозволяє зробити це — на зневагу.


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…