У «Лемківському селі» знімали фільм про переселення лемків

11 вересня  у музейному комплексі "Лемківському селі", що на Монастирищині, знімали фільм про лемків, їх життя та побут, їх страждання та радості, їх біль та тугу за рідним краєм.

    Команда ГО "Творче об'єднання Кінохвиля" за сприяння  Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства "Лемківщина"  взялася за створення документального фільму  про тяжкі часи переселення українців.    Історію того страшного переселення неможливо забути. Навіть попри те, що її свідомо замовчували майже півстоліття.

Цьогоріч Тернопілля, як і вся Україна, відзначило 70-ті роковини  депортації українців зі Східної Польщі, яка отримала назву операція “Вісла”. Що ми знаємо про неї? Упродовж квітня-серпня 1947 року з Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини було насильницьки і нелюдськи депортовано від 137 до 150 тисяч українців, а за деякими даними – до 180 тисяч. Історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, називає операцію “Вісла” злочином польських комуністів, спланованим у Москві, проводячи паралелі з етнічними чистками Сталіна і діями нинішньої влади Росії в анексованому Криму та на окупованих територіях Донбасу. Людей, немов худобу (а часто й справді в одному вагоні разом із худобою!) товарняками вивозили на північний захід Польщі, на так звані понімецькі землі (території, відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни), звідкіля вони тікали у Галичину: переважно на південь Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, туди, де ландшафт нагадував  рідні простори…   

http://www.ivanna-site.in.ua


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.