«Смачний фестиваль» із вишиваними нотками

На “борщові ріки, вишивані береги” —  таким був маршрут вихідного дня у неділю, 10 вересня,  чи не більшості тернополян. Зрештою, чому лише тернополян? У чималенькій валці автівок до Борщова, куди на смачний борщовий  та колоритний вишиванковий фестивалі традиційно збиралися гурмани зі всієї України,  вдалося “запеленгувати” машини із франківськими, львівськими, чернівецькими, хмельницькими і навіть київськими номерами!

Уже вдесяте у Борщові зацвіли вишиванки та ароматно запахло борщем. Уже вдесяте гурмани зі всієї Тернопільської та багатьох сусідніх областей з’їхалися сюди, аби славнозвісними “чорними” борщівськими вишиванками помилуватися та, смачно облизавшись, перепитати один одного: “А ти борщ їв?”…  

Їв, їв, та й як же його не їсти, коли  із центрального майдану, де традиційно відбувається борщове дійство —  фестиваль «Борщ’їв”, такі аромати линули, що стриматися годі! Все кипіло й вирувало у прямому й переносному значенні: місцеві кулінарні «гуру» “чаклували” над 300-літровими казанами, натовп довкола яких був таким же густим, як і борщ у них… Голодним не залишився ніхто:  господині майже з усіх сіл району щедро пригощали ароматною смакотою кожна за своїм унікальним рецептом – загалом на фестивалі наїли, чи то пак, налічили понад п’ятдесят різновидів борщу! З вишнями, чорницями, грибами, м’ясом і навіть… карасями! У бідонах, горщиках, макітрах, гарбузах і навіть хлібі! Пісний, затовчений, «роздільний», зелений та «холодник»…  З салом, варениками, кулішем, пампушками і… з величезним апетитом! З багаторічною історією і власними неповторними традиціями. Так, тепер зрозуміло, чому Його Величності Борщу уже десятий рік поспіль у Борщові цілий фестиваль присвячують… Бо коли до квасолі й бурячка потрапляє картопля, а опісля й нарізана капуста, а потім і засмажка із затовченого в макітрі сала і часничку, і запах із казана починає лоскотати носи зголоднілих присутніх, розгораються апетити й пристрасті… І ще довго лунають над Борщовом запальні пісні та щирі слова вдячних і ситих шанувальників борщу…

Проте не борщем єдиним… Головною героїнею та дійовою особою свята (а цьогоріч фестивалю надали статус всеукраїнського і лаконічнішу назву - «Борщівська вишиванка») стала… звичайно ж, автентична борщівська вишита сорочка. Та сама, унікальна, «чорнорукавна», про як складають легенди, якої немає більше ніде: ні в Україні, ні у світі… Та сама, яку навіть під час фестивалю на місцевих ятках за рядами із «ширпотребним»  крамом нині ледь-ледь відшукаєш, а як відшукаєш, то за «захмарними» цінами – від 8-12 тисяч гривень за екземпляр  «з бабусиної скрині»). Славнозвісна “чорна” борщівська вишиванка — не просто мода чи забаганка, а вже бренд південного краю Тернопільської області, тож не дивно, що охочих помилуватися нею чи й придбати завжди вистачає. От тільки самі вишиванки  ще рік-два і закінчаться: розпродуються-розлітаються по світу (на початку 90-их років безцінне чорне вишиття масово викуповували і вивозили у приватні та музейні збірки США i Канади, нині і серед українських нуворишів стає «престижно» придбати до колекції пару-трійку «борщівок»). Автентичних борщівських вишиванок по селах щороку більше не стає, а бажаючі їх придбати збільшуються в геометричній прогресії. Проте не все так погано. Нині є всі підстави сподіватися на те, що у «житті» «чорної вишиванки» настала-таки біла смуга. Скажімо, у Тернополі уже майже рік діє Школа борщівської народної сорочки, заснована небайдужими вишивальницями Вікторією Кривоніс, Ларисою Овчарук та Майєю Юркевич. 

— Саме тут, у Борщові, відвідавши торік фестиваль вишиванок, я і закохалася у борщівську вишивку, —  розповідає Майя. —  А майстер-клас від науковців, які «розкодували» її таємниці (бо ж тривалий час вважалося, що давні техніки  вишивання, як-от оригінальна “колодка”, фактура якої скидається на різьблення по дереву, втрачені назавжди) Людмили та Олексія Покусінських утвердив  у думці, що вишити нині власноруч борщівську сорочку —  реально!

Тішить те, що нині спостерігаємо величезний інтерес до борщівської вишивки. Була вражена, коли дізналася, що одна з любительок вишивання, пані Ірина, з якою приятелюємо онлайн, спеціально приїхала до Борщова… із Відня, де нині мешкає! Натомість «ложка дьогтю» —  коли під час фестивалю запитувала місцевих жінок, які були одягнені у старі бавовняні сорочки, чи володіють вони давніми техніками їх вишивання. Більшість, на превеликий подив і жаль, заперечно кивали головами, мовляв, уже ніхто так не вміє вишивати. Лише одна жінка похилого віку сказала, що в її селі є вишивальниця,яка вишиває борщівські сорочки на замовлення, але не хоче ділитись знаннями.

 Тому моя ціль та завдання, як і нашої Школи борщівської народної сорочки, —  досліджувати, і відроджувати давні борщівські техніки, зокрема, і навчати інших. Щоразу всім повторюю: борщівська вишивка — проста і прекрасна, потрібно лише бажання, терпіння і любов до цієї справи! Ось головний секрет… Ми повинні повернутись до витоків української вишивки, надати їй не так друге життя, а скоріше продовжити її існування… Як це, наприклад, було зроблено під час «родзинки» фестивалю — молодіжного дефіле у борщівських строях із бабусиних скринь.  Школярі із різних сіл Борщівського району одягнули автентичний одяг своїх прабабусь-прадідусів і розповідали про історію їх створення: коли і для кого пошили ту чи іншу сорочку, як виготовили чоботи, хто носив ці коралі…Таким чином борщівська вишиванка по-справжньому вийшла з-за музейних застінків і фактично отримала нове життя…   


Повернутися
22.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.