ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №126

 Пригадуєте, на чому базується принцип «ловлі» покемонів у популярній грі? Люди дивляться у свій смартфон, який дає їм можливість бачити «ціль» навколо себе. Той, у кого немає відповідної програми, їх узагалі не бачить... Подумалося: як це схоже на наші реалії… 

 Реальність - вкрай дієвий наркотик, і треба відважувати його скупими дозами, бо мілкуваті душі  не можуть прийняти і вмістити навіть малої її дещиці. Є люди, котрі завдяки певній внутрішньо вбудованій «оптиці» бачать те, чого інші побачити засадничо не можуть.  Як, наприклад, те, що наша країна уже давно пройшла  точку неповернення і більше не буде такою, як була чотири роки тому.

 Вони бачать тунель, але бачать і світло у його кінці, і не кричать, що це потяг, який летить назустріч…   Вони пам’ятають, що чотири роки тому у нас не було війни і тисяч загиблих, але водночас тримають у пам’яті і те, що чотири роки тому у нас був президентом малограмотний двічі судимий зек, котрий по-тихому «здавав» країну. Вони не забули про Іловайськ, Бахмут і Дебальцеве, але усвідомлюють, що чотири роки у тому у нас просто узагалі не було армії. Вони пам’ятають про ціни, зарплати і курс долара, але приймають це як ціну за істинну незалежність і становлення Нації. Вони розуміють, що подекуди жити тут просто нестерпно, але знають, що засоби боротьби з нестерпністю, звичайно, вічні: любов і пам’ять.

Я щодня пам’ятаю, що люблю цю країну. Без пафосу і розтиражованих текстів про те, чому ніколи звідси не поїду. Я не поїду, бо мені подобається бути частиною змін, частиною рішення, а не проблеми, атомом пам’яті, молекулою любові…


Повернутися
14.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.