Як тернопільська кукурудза Василя Шкляра врятувала

Його називають (і то недаремно!) «батьком українського бестселера».  Кожен його новий роман отримує епітет як не «культовий», то «скандальний». Кожен його вислів розбирають на цитати, а кожен вчинок (чого варта тільки відмова від Шевченківської премії через міністра-україножера Табачника чи принципова відмова від перекладу «Чорного Ворона» російською —  аби книга не стала інструментом русифікації) обговорюють ще багато років по тому…

Василь Шкляр — письменник, якому є що сказати.  Тому упродовж двох днів його гостювання на тернопільських теренах    23 серпня Василь Миколайович предстaвляв свiй нoвий рoмaн «Трoщa» у Тернополі, а 24-го у Збаражі, охочих послухати його було чимало. А розповів він, зокрема, про…своє тернопільське  «коріння» …

Коли я завертаю на Тернопіль, то знаю, що у мене буде дах над головою, хліб і до хліба. У мене тут багато друзів… Тут є хлопці, чиє надійне плече я відчував під час роботи над романом, міг серед ночі будь-кому з них подзвонити і сказати: «Ану, послухай, як ця фраза звучить: так «по-тернопільському» буде добре? (Сміється авт.)  

Я сам родом із Черкащини, але маю дуже своєрідне тернопільське «коріння»… під час Голодомору мій дідусь, вирушив на Західну Україну, аби роздобути тут харчів і врятувати родину від голодної смерті. На Тернопільщині якась добра душа дала йому клуночок кукурудзи. Він ніс його у рідну Ганджалівку, не торкаючись ні зернини, а прийшовши додому, помер… Зате на тій кукурудзі вижила моя матуся, завдяки цьому з’явився на світ я… Це не могло не увійти в мої гени:  через ту кукурудзу у мене виник якийсь містичний зв'язок із вашим краєм…

 Якщо ви візьмете всі мої повстанські романи, то побачите, що їх шлях так чи інакше веде на Тернопільщину. Отаман Чорний Ворон переводить свою кохану через Збруч і відправляє її в Копичинці. Герой іншого повстанського роману «Маруся» сотник УГА Осип родом із села Ладичин Теребовлянського району. Але й це ще не все. Доля сказала мені, що, мабуть, ще мало ти вклонився цій землі, тож шукаючи матеріал для роману про УПА роману, який вимагали в мене читачі, я знайшов його теж на Тернопільщині, на березі Стрипи… Натрапив на це місце я завдяки другу Роману Ковалю, який завіз  мене у своє рідне село Соснів.  Там стоять такі густі очерети – їх, власне, у вашому краї і називають троща.  Але троща – це багатозначне і глибоке поняття. Це бійня,  трощення людських життів, доль, характерів... Мені писалося з болем  ви цей біль відчуєте…

 «Троща» цероман про бандерівське підпілля після Другої світової. Це 1947 рік: складний час, воякам УПА довелося відійти в підпілля і так боротися з радянською окупацією. Тут є і кохання, і війна, і зрада, яку неможливо виправдати, але можна зрозуміти… Кожне село має таку історію, своїх героїв і своїх зрадників, і усі намагалися мені її розповісти зі словами:«Ви напишіть про це…» Але завдання романіста не просто написати пафосну історію, завдання романіста знайти глибоку людську драму. Саме таку я знайшов на Тернопіллі і з неї постала «Троща» не лише мій, а й ваш, тернополяни, роман… 

 Понад усе у моїй творчості – інтерес читача, якого дуже люблю і сприймаю як співавтора. Я людина відверта з своїми читачами розмовляю як з друзями.  Ніколи не “розжовую” і не “кладу в рот” зрозумілі істини. Мій читач мудрий, із загостреним почуттям людської та національної гідності, сам багато чого домислює.

 Найбільш близька тема творів для мене   історичні романи,  і так склалося це я навмисне не підлаштовувався що це найбільш затребувані, запитувані твори серед українського читача. Особливо для тих, хто не знав своєї історії, читав її у перекрученні наших ворогів. Попри те, що нас весь час налаштовують, що тему воїнів УПА по-різному можуть сприймати українці в різних регіонах України, у мене під час презентацій книг на цю тему жодних конфліктів ні на сході, ні на півдні України не виникало.  Навпаки, насамперед приходять українські патріоти, люди, які кажуть: “Саме завдяки вашим книжкам я став таким, який я є нині”, або “прочитавши “Чорного Ворона”, я повністю перейшов на українську мову”.  Для мене як для автора такі слова надзвичайно цінні.


Повернутися
14.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…