Як тернопільська кукурудза Василя Шкляра врятувала

Його називають (і то недаремно!) «батьком українського бестселера».  Кожен його новий роман отримує епітет як не «культовий», то «скандальний». Кожен його вислів розбирають на цитати, а кожен вчинок (чого варта тільки відмова від Шевченківської премії через міністра-україножера Табачника чи принципова відмова від перекладу «Чорного Ворона» російською —  аби книга не стала інструментом русифікації) обговорюють ще багато років по тому…

Василь Шкляр — письменник, якому є що сказати.  Тому упродовж двох днів його гостювання на тернопільських теренах    23 серпня Василь Миколайович предстaвляв свiй нoвий рoмaн «Трoщa» у Тернополі, а 24-го у Збаражі, охочих послухати його було чимало. А розповів він, зокрема, про…своє тернопільське  «коріння» …

Коли я завертаю на Тернопіль, то знаю, що у мене буде дах над головою, хліб і до хліба. У мене тут багато друзів… Тут є хлопці, чиє надійне плече я відчував під час роботи над романом, міг серед ночі будь-кому з них подзвонити і сказати: «Ану, послухай, як ця фраза звучить: так «по-тернопільському» буде добре? (Сміється авт.)  

Я сам родом із Черкащини, але маю дуже своєрідне тернопільське «коріння»… під час Голодомору мій дідусь, вирушив на Західну Україну, аби роздобути тут харчів і врятувати родину від голодної смерті. На Тернопільщині якась добра душа дала йому клуночок кукурудзи. Він ніс його у рідну Ганджалівку, не торкаючись ні зернини, а прийшовши додому, помер… Зате на тій кукурудзі вижила моя матуся, завдяки цьому з’явився на світ я… Це не могло не увійти в мої гени:  через ту кукурудзу у мене виник якийсь містичний зв'язок із вашим краєм…

 Якщо ви візьмете всі мої повстанські романи, то побачите, що їх шлях так чи інакше веде на Тернопільщину. Отаман Чорний Ворон переводить свою кохану через Збруч і відправляє її в Копичинці. Герой іншого повстанського роману «Маруся» сотник УГА Осип родом із села Ладичин Теребовлянського району. Але й це ще не все. Доля сказала мені, що, мабуть, ще мало ти вклонився цій землі, тож шукаючи матеріал для роману про УПА роману, який вимагали в мене читачі, я знайшов його теж на Тернопільщині, на березі Стрипи… Натрапив на це місце я завдяки другу Роману Ковалю, який завіз  мене у своє рідне село Соснів.  Там стоять такі густі очерети – їх, власне, у вашому краї і називають троща.  Але троща – це багатозначне і глибоке поняття. Це бійня,  трощення людських життів, доль, характерів... Мені писалося з болем  ви цей біль відчуєте…

 «Троща» цероман про бандерівське підпілля після Другої світової. Це 1947 рік: складний час, воякам УПА довелося відійти в підпілля і так боротися з радянською окупацією. Тут є і кохання, і війна, і зрада, яку неможливо виправдати, але можна зрозуміти… Кожне село має таку історію, своїх героїв і своїх зрадників, і усі намагалися мені її розповісти зі словами:«Ви напишіть про це…» Але завдання романіста не просто написати пафосну історію, завдання романіста знайти глибоку людську драму. Саме таку я знайшов на Тернопіллі і з неї постала «Троща» не лише мій, а й ваш, тернополяни, роман… 

 Понад усе у моїй творчості – інтерес читача, якого дуже люблю і сприймаю як співавтора. Я людина відверта з своїми читачами розмовляю як з друзями.  Ніколи не “розжовую” і не “кладу в рот” зрозумілі істини. Мій читач мудрий, із загостреним почуттям людської та національної гідності, сам багато чого домислює.

 Найбільш близька тема творів для мене   історичні романи,  і так склалося це я навмисне не підлаштовувався що це найбільш затребувані, запитувані твори серед українського читача. Особливо для тих, хто не знав своєї історії, читав її у перекрученні наших ворогів. Попри те, що нас весь час налаштовують, що тему воїнів УПА по-різному можуть сприймати українці в різних регіонах України, у мене під час презентацій книг на цю тему жодних конфліктів ні на сході, ні на півдні України не виникало.  Навпаки, насамперед приходять українські патріоти, люди, які кажуть: “Саме завдяки вашим книжкам я став таким, який я є нині”, або “прочитавши “Чорного Ворона”, я повністю перейшов на українську мову”.  Для мене як для автора такі слова надзвичайно цінні.


Повернутися
14.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.