ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №124

Нещодавно уся Монастирищина слухала, як дзвонять «Дзвони Лемківщини». Спелися докупи сльози і сміх, радість і туга, минуле і теперішнє, ностальгія і погляд у майбутнє…

Стільки літ минуло, виросли нові покоління, а лемки не перестають тужити за силоміць відібраним у них рідним краєм. «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю» - «сумую за тобою», - зізнаються розкидані по усьому світу лемки…  

Цю тугу скрашують такі ось фестивалі, коли з різних куточків України, з-за кордону приїжджають лемки, щоб щоб зустрітися, обійнятися, поспілкуватися, наспіватися своїх пісень, скуштувати страв лемківської кухні... 

Історію того страшного переселення неможливо забути. Навіть попри те, що її свідомо замовчували майже півстоліття.  Що ми знаємо про неї? Упродовж квітня-серпня 1947 року з Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини було насильницьки і нелюдськи депортовано віддо 150 тисяч українців. Історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, називає операцію “Вісла” злочином польських комуністів, спланованим у Москві, проводячи паралелі з етнічними чистками Сталіна і діями нинішньої влади Росії в анексованому Криму та на окупованих територіях Донбасу.

Свідки тих трагічних подій пригадують шокуючі подробиці, від яких стигне кров у жилах:  як люди під дулами автоматів збиралися за лічені години, як тих, хто не хотів їхати, “стимулювали” спаленими селами, як дорогою добивали старих та немічних, як знущалися над вагітними та убивали немовлят… Сотні були убиті, тисячі – ув’язнені в концтаборі Явожно за підозрою у співпраці з упівцями або ж просто за намагання повернутися назад у рідні домівки.  Вам це нічого не нагадує? Українська історія-суцільне «дежа вю…»

Людей, немов худобу (а часто й справді в одному вагоні разом із худобою!) товарняками вивозили на північний захід Польщі, на так звані понімецькі землі (території, відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни), звідкіля вони тікали у Галичину: переважно на південь Львівської, Івано-Франківської, а найбфльше-Монастириського району Тернопільської областей, туди, де ландшафт нагадував  рідні простори…  

 Відтоді десятки дітей втратили найдорожче. Назавжди. Безповоротно. Ті, хто нині приїжджає на фестиваль-зазвичай, уже діти безпосередніх усічників депортації або ті, хто застав її, ще будучи дітьми. Вони, мабуть, найбільші жертви цієї війни. Ті, хто нічого не вирішував і нічого не міг змінити. Але може нині. Як можуть усі ті, хто зберігає, всупереч асиміляції, культуру, звичаї свого народу, береже пам’ять про своє родове коріння, що, як відомо, найкраще живить патріотизм кожного з нас…


Повернутися
02.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.