ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №124

Нещодавно уся Монастирищина слухала, як дзвонять «Дзвони Лемківщини». Спелися докупи сльози і сміх, радість і туга, минуле і теперішнє, ностальгія і погляд у майбутнє…

Стільки літ минуло, виросли нові покоління, а лемки не перестають тужити за силоміць відібраним у них рідним краєм. «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю» - «сумую за тобою», - зізнаються розкидані по усьому світу лемки…  

Цю тугу скрашують такі ось фестивалі, коли з різних куточків України, з-за кордону приїжджають лемки, щоб щоб зустрітися, обійнятися, поспілкуватися, наспіватися своїх пісень, скуштувати страв лемківської кухні... 

Історію того страшного переселення неможливо забути. Навіть попри те, що її свідомо замовчували майже півстоліття.  Що ми знаємо про неї? Упродовж квітня-серпня 1947 року з Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини було насильницьки і нелюдськи депортовано віддо 150 тисяч українців. Історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, називає операцію “Вісла” злочином польських комуністів, спланованим у Москві, проводячи паралелі з етнічними чистками Сталіна і діями нинішньої влади Росії в анексованому Криму та на окупованих територіях Донбасу.

Свідки тих трагічних подій пригадують шокуючі подробиці, від яких стигне кров у жилах:  як люди під дулами автоматів збиралися за лічені години, як тих, хто не хотів їхати, “стимулювали” спаленими селами, як дорогою добивали старих та немічних, як знущалися над вагітними та убивали немовлят… Сотні були убиті, тисячі – ув’язнені в концтаборі Явожно за підозрою у співпраці з упівцями або ж просто за намагання повернутися назад у рідні домівки.  Вам це нічого не нагадує? Українська історія-суцільне «дежа вю…»

Людей, немов худобу (а часто й справді в одному вагоні разом із худобою!) товарняками вивозили на північний захід Польщі, на так звані понімецькі землі (території, відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни), звідкіля вони тікали у Галичину: переважно на південь Львівської, Івано-Франківської, а найбфльше-Монастириського району Тернопільської областей, туди, де ландшафт нагадував  рідні простори…  

 Відтоді десятки дітей втратили найдорожче. Назавжди. Безповоротно. Ті, хто нині приїжджає на фестиваль-зазвичай, уже діти безпосередніх усічників депортації або ті, хто застав її, ще будучи дітьми. Вони, мабуть, найбільші жертви цієї війни. Ті, хто нічого не вирішував і нічого не міг змінити. Але може нині. Як можуть усі ті, хто зберігає, всупереч асиміляції, культуру, звичаї свого народу, береже пам’ять про своє родове коріння, що, як відомо, найкраще живить патріотизм кожного з нас…


Повернутися
02.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.