ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №124

Нещодавно уся Монастирищина слухала, як дзвонять «Дзвони Лемківщини». Спелися докупи сльози і сміх, радість і туга, минуле і теперішнє, ностальгія і погляд у майбутнє…

Стільки літ минуло, виросли нові покоління, а лемки не перестають тужити за силоміць відібраним у них рідним краєм. «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю» - «сумую за тобою», - зізнаються розкидані по усьому світу лемки…  

Цю тугу скрашують такі ось фестивалі, коли з різних куточків України, з-за кордону приїжджають лемки, щоб щоб зустрітися, обійнятися, поспілкуватися, наспіватися своїх пісень, скуштувати страв лемківської кухні... 

Історію того страшного переселення неможливо забути. Навіть попри те, що її свідомо замовчували майже півстоліття.  Що ми знаємо про неї? Упродовж квітня-серпня 1947 року з Надсяння, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини було насильницьки і нелюдськи депортовано віддо 150 тисяч українців. Історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, називає операцію “Вісла” злочином польських комуністів, спланованим у Москві, проводячи паралелі з етнічними чистками Сталіна і діями нинішньої влади Росії в анексованому Криму та на окупованих територіях Донбасу.

Свідки тих трагічних подій пригадують шокуючі подробиці, від яких стигне кров у жилах:  як люди під дулами автоматів збиралися за лічені години, як тих, хто не хотів їхати, “стимулювали” спаленими селами, як дорогою добивали старих та немічних, як знущалися над вагітними та убивали немовлят… Сотні були убиті, тисячі – ув’язнені в концтаборі Явожно за підозрою у співпраці з упівцями або ж просто за намагання повернутися назад у рідні домівки.  Вам це нічого не нагадує? Українська історія-суцільне «дежа вю…»

Людей, немов худобу (а часто й справді в одному вагоні разом із худобою!) товарняками вивозили на північний захід Польщі, на так звані понімецькі землі (території, відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни), звідкіля вони тікали у Галичину: переважно на південь Львівської, Івано-Франківської, а найбфльше-Монастириського району Тернопільської областей, туди, де ландшафт нагадував  рідні простори…  

 Відтоді десятки дітей втратили найдорожче. Назавжди. Безповоротно. Ті, хто нині приїжджає на фестиваль-зазвичай, уже діти безпосередніх усічників депортації або ті, хто застав її, ще будучи дітьми. Вони, мабуть, найбільші жертви цієї війни. Ті, хто нічого не вирішував і нічого не міг змінити. Але може нині. Як можуть усі ті, хто зберігає, всупереч асиміляції, культуру, звичаї свого народу, береже пам’ять про своє родове коріння, що, як відомо, найкраще живить патріотизм кожного з нас…


Повернутися
02.09.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.