Дзвонили «Дзвони Лемківщини» — співала вся Україна!

 Уся Монастирищина слухала, як дзвонять «Дзвони Лемківщини». Вісімнадцятий раз розмаїто розцвіло велике дерево життя лемків.

В урочище Бичова, на Ватряне поле неподалік  Монастириська  вони злетілись, з’їхались і зійшлися великою  родиною здалека і зблизька, аби доземно вклонитися один одному і сказати, що «лемко був, є і буде».  Ззапалили лемківську ватру цьогоріч не мало-не багато — 30 тисяч глядачів, котрі упродовж двох днів слухали виступи понад тисячі (!) осіб (сольних виконавців та творчих колективів) та милувалися рукотворами майже сотні митців, що представляли свої роботи у містечку народних ремесел. На заваді святу не стала навіть спека: аби вона менше дошкуляла, понад тисячу місць перед амфітеатром накрили спеціальною сонцевідпірною плівкою. А надвечір завершального фестивального дня вітряне поле окропив уже традиційний для фестивального дійства і такий символічний дощ — кажуть, там де зустрічаються лемки, без сліз не обходиться, тому плаче навіть небо…

Олександр Венгринович, голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина», зазначає: для лемків такі заходи є особливо важливими. Він як вірний син Лемківщини робить усе для того, щоб лемки гуртувалися і відчували себе єдиною родиною, щоб відроджували свою говірку, культуру і духовність

— Лемки розпорошені по світу через депортацію 1944-1946 років. Але ми маємо мету – об’єднуватися, гуртуватися, щоб лемківська культура не зникла, а тільки примножилася… Тому кожна деталь, кожен захід, який ми проводимо, — каже Олександр Іванович, — для нас надзвичайно дорогий.  І головне – це дух, який живе в людях! Він є рушійною силою, тому ідея фестивалю себе не вичерпує, а тільки примножується!   Вкрай важливим є зберегти саму ідентичність лемків як етнографічної групи українського народу. І вважаю, що за усі вісімнадцять років фестивалю нам це добре вдається.

Розпочалося дійство ходою учасників фестивалю центральною частиною Монастириська та покладанням квітів до пам’ятника Т.Г.Шевченку, пам’ятного знаку жертвам депортації, фігури Покрови Пресвятої Богородиці.

 «Дзвони Лемківщини» — це не лише насичена концертна програма, а передусім свято зустрічі лемків, які давно не бачились, — зазначає Олександр Венгринович. — Мені приємно, що фестиваль з року в рік не втрачає актуальності. Цьогоріч до нас уже традиційно приїхали делегації з Канади, Австралії, Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії, Угорщини та інших країн, де проживають лемківські громади.  Тільки виконавців з Польщі та Словаччини було понад вісімдесят! Добре сприймала публіка і виступ івано-франківського молодіжного колективу «Цвіт кульбаби» та тернопільської «Тріоди». А музичною «родзинкою» цьогорічних «Дзвонів Лемківщини» став виступ  Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Г. Г. Верьовки.  Замість запланованої одної години хористи відспівали понад дві, і публіка все ще не хотіла відпускати їх зі сцени!

За словами Олександра Венгриновича, «лемківські ватри» проводяться практично всюди, де є лемківська громада.  Сподіваюся, що ще цього року ми проведемо Лемківську ватру на Донеччині, де також чимала лемківська громада.  У нинішні дні лемки проявляють активну громадянську позицію – маємо героїв-вихідців з лемківських родин,  які брали участь у Революції Гідності, які нині боряться за територіальну цілісність нашої держави, а також активно волонтерять і допомагають українським військовим. Двоє лемків загинули на Майдані в 2014 році – Володимир Бережний і Назарій Войтович. Велика лемківська родина – частина великого українського народу!


Повернутися
02.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.