У Козовій козу водили! Та ще й їй пам’ятник спорудили…

  Навалою фестивалів на Тернопіллі нині нікого уже не здивуєш. Проте організатори першого фольклорно-мистецького фестивалю “Козафест” торік таки ризикнули. І… п’ють шампанське (чи принаймні козяче молоко)! Адже “дебют” їхнього “дітища”  у населеному пункті із “тематичною” назвою — Козовій був настільки успішний, що цьогоріч його вирішили повторити.  Сказано-зроблено: 13 серпня центральним майданом Козови дефілювали рогаті винуватиці свята — підмарафечені, вбрані у віночки та коралі - ще б пак, адже серед них цього дня вибрали «міс» фестивалю. Нею, до слова, стала, отримавши «корону» переможниці, коза Манька. Під час “параду кіз” з десяток власників тваринок пройшлися зі своїми підопічними урочистим дефіле та розповіли про своїх домашніх улюблениць.

Проте не парадом єдиним: на центральній площі Козови встановили пам’ятник… ну, звісно ж, козі! Рогата красуня (до пам’ятника уже  «прив’язали» прикмету: якщо потерти кованій козі роги, то це принесе успіх) – творіння тернопільського скульптора Дмитра Пилип’яка та коваля з селища Козлів Віталія Комонька. Ініціатор увіковічення символу міста  селищний голова  Козови Ярослав Адамів зазначив, що конкурс на встановлення такого оригінального пам’ятника було оголошено ще у березні. Відтепер металева коза –  центральна фігура на майдані, де «прописався» фестиваль «Коза-фест. А напис на камені під пам’ятником «Там, де коза ходить – добре земля родить» є гаслом самобутнього фестивалю.

 Гості свята, яких не розлякала негостинна погода, мали нагоду і виступи фольклорних колективів послухати, і на українських гопацульках подригати, і страви із “козячими” назвами скуштувати, і навіть взяти участь у конкурсі на найкраще  оригінальне селфі з козою. І це ще не все:    майстер-класи народних умільців, гутірки з фермерами, які тримають козині господарства.

 


Повернутися
02.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...