У Козовій козу водили! Та ще й їй пам’ятник спорудили…

  Навалою фестивалів на Тернопіллі нині нікого уже не здивуєш. Проте організатори першого фольклорно-мистецького фестивалю “Козафест” торік таки ризикнули. І… п’ють шампанське (чи принаймні козяче молоко)! Адже “дебют” їхнього “дітища”  у населеному пункті із “тематичною” назвою — Козовій був настільки успішний, що цьогоріч його вирішили повторити.  Сказано-зроблено: 13 серпня центральним майданом Козови дефілювали рогаті винуватиці свята — підмарафечені, вбрані у віночки та коралі - ще б пак, адже серед них цього дня вибрали «міс» фестивалю. Нею, до слова, стала, отримавши «корону» переможниці, коза Манька. Під час “параду кіз” з десяток власників тваринок пройшлися зі своїми підопічними урочистим дефіле та розповіли про своїх домашніх улюблениць.

Проте не парадом єдиним: на центральній площі Козови встановили пам’ятник… ну, звісно ж, козі! Рогата красуня (до пам’ятника уже  «прив’язали» прикмету: якщо потерти кованій козі роги, то це принесе успіх) – творіння тернопільського скульптора Дмитра Пилип’яка та коваля з селища Козлів Віталія Комонька. Ініціатор увіковічення символу міста  селищний голова  Козови Ярослав Адамів зазначив, що конкурс на встановлення такого оригінального пам’ятника було оголошено ще у березні. Відтепер металева коза –  центральна фігура на майдані, де «прописався» фестиваль «Коза-фест. А напис на камені під пам’ятником «Там, де коза ходить – добре земля родить» є гаслом самобутнього фестивалю.

 Гості свята, яких не розлякала негостинна погода, мали нагоду і виступи фольклорних колективів послухати, і на українських гопацульках подригати, і страви із “козячими” назвами скуштувати, і навіть взяти участь у конкурсі на найкраще  оригінальне селфі з козою. І це ще не все:    майстер-класи народних умільців, гутірки з фермерами, які тримають козині господарства.

 


Повернутися
02.09.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.