Вбила коханця на очах у чоловіка

Днями Підволочиськ, районне містечко на Тернопільщині, облетіла страшна звістка: 24-річна Світлана вбила свого 40-річного співмешканця Володимира (імена з етичних міркувань змінено). П’яна жінка нанесла чоловіку два ножові поранення в живіт і третє, смертельне, в серце…

Доля звела Світлану та Володимира рік тому. У жінки вже був сімейний досвід — вона розлучилася і від першого шлюбу мала дворічного сина. У той злощасний вечір Світлана чомусь вирішила зателефонувати своєму колишньому чоловікові, щоб… запросити його в гості. Іван, хоч як його не відмовляли друзі, погодився. Може, хотів спробувати відновити стосунки, та, швидше за все, не міг боротися зі спокусою випити, оскільки полюбляв цю справу.

Під час «сімейних» посиденьок Іван захмелів настільки, що й не пригадує, через що Світлана та Володимир почали сваритися. Він уже був п’яний, тому вирішив піти до кімнати прилягти і швидко заснув. А коли прокинувся і вийшов на кухню, то побачив там Володимира у величезній калюжі крові. Рятувати його було уже пізно. Від побаченого Іван вмить протверезів і викликав міліцію.

Так чергова «вечірка» завершилася трагедією, забравши життя Володимира і понівечивши долі, як мінімум, двох людей: самої Світлани та її маленького синочка, якого виховувати буде, швидше за все, бабуся, мама Івана.

 

Повернутися
30.04.2015
Категорія: Кримінал
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.