ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №122

 Покійний нині Любомир Гузар колись дуже влучно сказав: "Молися так, наче все залежить тільки від Бога, а роби все так і працюй так, як наче все в житті залежить тільки від тебе".

До того, як словосполучення «візьми і зроби» стало політгаслом, воно означало цілком конкретні речі. Як-от прикладний патріотизм у дії. Приклади? Вони повсюди, досить тільки придивитися уважніше. Скажімо, був у Вишнівці на Збаражчині з давніх-давен занедбаний стадіон. П'ять років тому він уже зовсім почав заростати, ризикуючи перетворитися на пасовище…

Що було далі-ви уже, мабуть, знаєте: про відкриття нового стадіону у Вишнівці не говорив тільки лінивий і не чув тільки глухий. Відтепер Вишнівець може пишатися своїм суперстадіоном, адже такого рівня футбольного поля нема в жодному з районів нашої області, навіть на центральному стадіоні Тернополя газонне покриття набагато гіршої якості. Усе-стараннями місцевого ентузіаста, котрий за три роки перетворив закинуте поле у сучасний стадіон із найновітнішим газоном. Єдина «біда»: місцева та обласна влада дуже «розчаровані» і на Вишнівці поставили хрест, - вони, мовляв, уже і самі до стадіону «добиралися», а тут усе вже замість них зробили…

  Ми звикли жити в піраміді: є багаті й бідні, є керівники і підлеглі. А насправді життя – це мозаїка. Неважливо, чи людина буде  заможною чи при владних важелях, а важливо те, яке вона місце в цій мозаїці знайде і посяде. Нам із вами треба просто знайти своє місце в  сучасній мозаїці України.  Завжди треба думати, що ти на своєму місці можеш зробити і як ти можеш щось змінити. Бо насправді не буває людей «великих» і «маленьких»...

А доки: недільного дня у Вишнівці місцеві дядьки у свіжих сорочках та чистих штанях, тверезі, ручкаються один з одним та дивляться, як готуються до гри команди... І знаєте, що? Я готовий посперечатися на що завгодно, що за десять років у нашій збірній буде грати хоч один гравець, який перший раз вийшов на поле саме тут.


Повернутися
30.07.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...