У Тернополі заспівває… рок-хор із Лондона!

Пригадуєте, як ми взимку вболівали і тримали кулаки за нашу землячку, «лондонську тернополянку» Христину Дмитрик-Кларк. Дівчина брала участь у вокальному шоу «Голос Країни», і хоча пройти до фіналу їй не вдалося, проте успішно вдалося заявити про себе на всю країну. Ще б пак, адже 29-річна Христина, котра уже 17 років живе в Лондоні, - керівник… рок-хору!

Її любов до музики родом з дитинства. Ще 8-річною школяркою Христина  почала відвідувати Тернопільську дитячу хорову школу “Зоринка”.

 – Саме її керівник – світлої пам’яті Ізидор Доскоч — назавжди прищепив мені любов до хорового співу, –  розповідає дівчина,  – і з його подачі я уже дев’ятий рік є лідером і диригентом рок-хору в Лондоні… Цей хор – колосальне явище в музичній культурі Британії, адже він налічує загалом 26 тисяч осіб! Я ж керую чотирма сотнями хористів. Хор аматорський, у ньому займаються люди різного віку і професій — вчителі, лікарі, хтось уже пенсіонер, а хтось ще зовсім юний… Більшість хористів — англійці, але є вихідці з Австралії, Америки і навіть мої земляки-українці…

Отож, уже за кілька днів - 4 серпня ми зможемо побачити і почути нашу талановиту землячку та її «підопічних» вживу: цього дня на Театральному майдані міста відбудеться грандіозний благодійний концерт на підтримку дітей-сиріт, які живуть в інтернатах.  

 


Повернутися
30.07.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.