Біля Теребовлі — казка… з бетону!

 Садибу Олега та Оксани Котиків у селі Кровінка, що на під’їзді до Теребовлі,  «населяють» казкові диво-істоти. Тут вам і добрий лісовик, і фантастичні небачені створіння, і крилаті дракони,  і неймовірні казкові та мультяшні персонажі, які «оживили» вмілі руки та фантазія і натхнення їх творця…

Власне, «казка» — це аж ніяк не художнє перебільшення, а чи не найточніше  визначення стилю майстра- творця казки, теребовлянського скульптора Олега Котика.  Він і справді творить казку своїми руками! А знаєте, з чого виготовлені усі ці диво-скульптури?

 — Хто не знає — нізащо не здогадається, — каже пан Олег. —  Пригадую, як в інтернеті обговорювали «лісовичка», що у нас на подвір’ї: мовляв, гарно витесана скульптура, але ж чи вартувало заради неї таке велике і давнє дерево нівечити? Заспокоїлися аж дізнавшись, що скульптура насправді… з бетону!   Кількасот кілограмів цементу та піску, кілька десятків метрів сталевого дроту, і — головне — невичерпний запас терпіння, натхнення та фантазії — і диво-скульптура готова!

 Скульптури з бетону — доволі «молоде» і незвичне творче «ноу-хау», тож на Тернопіллі Олег Котик — єдиний, хто працює у такому жанрі.

— Завжди цікаво щось таке робити, що до тебе — ніхто, — каже чоловік. —  Бо класичних живописців і скульпторів – хороших, талановитих — у нас чимало. Я сам також займаюся реалістичною скульптурою і живописом, але завжди шукав якоїсь «родзинки» і знайшов її у скульптурах з бетону. «Перший млинець» — криниця-грибочок на батьківському обійсті у рідних Ласківцях, яку робив зі своїм братом. Працювали методом «помилок і проб», самі готуючи цементну суміш, ще й наносячи її за власною технологією, яку я називаю «ластів’ячою». Чому? Бо як ластівка носить на гніздечко прутики, а потім на них примацьовує «будматеріали», так і ми спершу робимо металевий каркас, а потім на нього накидаємо бетон… Треба врахувати безліч нюансів: щоб суміш не була занадто рідкою і не розтікалася при ліпленні фігури, але щоб не була засуха, бо готовий виріб буде розтріскуватися, а ще й треба правильно її на каркас начепити-накидати, щоб усе не «сповзло»…

  Бетон більш пластичний, ніж натуральний камінь, а тому з ним легше працювати. Такі вироби стійкі до погодних впливів, їх можна залишати на вулиці, лише час від часу оновлюючи покриття. Ще один плюс — навіть невелика фігурка важить чимало, а тому можна не боятися за збереження садового декору, над яким ви добряче попрацювали. До слова, навіть у нас на подвір’ї зі скульптурної композиції злодії кілька разів намагалися вкрасти-повідривати декоративні елементи: на щастя, їм це не вдавалося, бо вони всі міцно між собою «зв’язані»…

Витвори Олега Котика прикрашають альтанки, ресторани та приватні садиби на Тернопіллі.  А ще нещодавно на всю Україну «прогриміла» робота його студентів-дипломників, яку творили під його керівництвом – бетонний «під бронзу» пам’ятник абітурієнту біля Теребовлянського училища.  Оскільки це була студентська робота, - розповідає пан Олег,  вирішили зробити щось дуже «живе» і «незабронзовіле». Скультпуру «охрестили» Славіком – і Славко  якось відразу став «своїм» у Теребовлі. Раз навіть сам був свідком, як якийсь підпилий дядеко у нього дорогу розпитував і намагався цигарку «стрельнути».  А що наша скульптура виявиться єдиним в Україні пам’ятником абітурієнту і спричинить а-аж такий ажіотаж, то ми і сподіватися не могли! 

— Специфіка роботи з бетонною скульптурою така,— каже чоловік, — що я у ній «і швець, і жнець»: і зварювальник, і художник — бо ж сам вручну малюю-промальовую ескізи, і скульптор. Допомагає брат Руслан і,  звичайно ж, Муза — дружина Оксана.

 — Чоловік дуже «скупий» на колір, — каже пані Оксана, — то я додаю його казці барв, розфарбовуючи скульптури… Так у сімейному тандемі і працюємо… Ми разом навчалися у Теребовлянському училищі культури: я була на першому курсі, а Олег — на четвертому, згодом він уже був моїм викладачем, потім і я викладала мистецтвознавство в училищі… так і  незчулися, коли взаємна любов до мистецтва переросла у просто взаємну… (Сміється, — авт.).  Добре, коли у подружжя спільні інтереси і захоплення, приємно, що у справжній казці зростають наші дітки — чотирирічна Яночка і Артемчик, якому рочок…

— Яночка уже й сама дуже гарно малює та ліпить, — каже пан Олег, а ще  завжди підкидає мені ідеї для творчості, замовляючи улюблених героїв мультфільмів та казок, які я маю оживити в бетоні…

 Нині я «креативлю» над нашим сімейним гніздечком у Ласківцях: там уже я дав волю своїй фантазії на повну! І пліт, і альтанка, і оформлення будинку всередині та зовні, — усе буде казковим! Тільки б часу на це…

Зате результат вартує і часу, і потрачених зусиль: буває, що люди зупиняються на хвилинку, а потім не хочуть звідсіля іти — кажуть, у вас тут душа відпочиває… 


Повернутися
30.07.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.