Нема помочі від влади? Зробим силами громади!

На Бучаччині селяни скинулися на порятунок пам’ятки

Жителі села Підзамочок Бучацького району Тернопільщини з нетерпінням чекають на повернення святого Антонія.

 Точніше — його кам’яної скульптури, що понад два століття стояла біля річки Стрипи на західній околиці села і була своєрідним оберегом цього населеного пункту.

 Як і все інше, час її не шкодував, тож в останні роки фігура перебувала в жалюгідному стані і незабаром, можливо, просто розсипалася б, як багато подібних у селах та містах області.

 Однак Підзамочок — село з надзвичайно багатою історією, тому, можливо, і ставлення до пам’яток тут більш уважне.

 Тож місцева громада за власною ініціативою зібрала потрібні кошти, і кілька місяців тому скульптуру відвезли до майстерні кафедри реставрації архітектурної і мистецької спадщини Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка».

 Там пам’ятку  не лише повністю відновили, а й, за словами доцента згаданої кафедри Олега Рибчинського, виявили в процесі реставрації низку цікавих фактів щодо її історії.

 Зокрема, фахівцям вдалося уточнити рік створення. Це 1829-й, а не 1809-й, як помилково вважали раніше.

 А також встановили імена меценатів, коштом яких свого часу зваяли скульптуру,  колишніх жителів села Франца Родаковського та Валентія Жолєцького. Автор, на жаль, наразі залишається невідомим.

 Реставратори «Львівської політехніки» відзначають, що випадок зi статуєю святого Антонія з Тернопільщини став поки що рідкісним прикладом того, як ініціативу щодо порятунку історичної пам’ятки виявила і реалізувала саме громада, не чекаючи допомоги від державних органів, на які в нас покладена функція збереження культурної спадщини.

 Буквально через кілька днів, як повідомили «УМ» у Підзамочівській сільраді, відреставровану фігуру святого Антонія з маленьким Ісусом на руках буде урочисто встановлено на тому ж місці. Відтак селяни та подорожуючі зможуть не лише знову милуватися нею, а й молитися.

 Згідно з історичними та церковними джерелами, святий Антоній Падуанський (1195—1231 рр.) був римо-католицьким священиком, проповідником та ченцем відомого Ордену францисканців.

 Ще за життя навколо нього начебто творилися справжні дива, найвідоміше з яких — це коли в італійському місті Ріміні навіть риби припливли до берега і виставили з води свої голови, аби слухати проповідуване ним слово Боже.

 Святого Антонія вважають покровителем подружніх пар, а також тим, хто допомагає зцілювати хворих та знаходити загублені речі.

 У Підзамочку вірять, що, аби знайти останні, варто лише щиро вірити і звернутися до нього з ось такою короткою молитвою:

 «Святий Антонію, проповіднику невичерпної доброти, Бог удостоїв тебе особливого дару — допомагати людям у поверненні втраченого. Прийди нині на допомогу мені і своїм клопотанням допоможи відшукати те, що я шукаю. Також випроси для мене живу віру, досконале підкорення дії благодаті, відвернення від мирської суєти і незгасне жадання невимовних утіх блаженної вічності. Амінь!».

Джерело: http://umoloda.kiev.ua


Повернутися
15.07.2017
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.