У Теребовлі – «вічний» абітурієнт

Пам’ятаєте кіношну «класику жанру»: «Та хто ж його посадить, він же пам’ятник?! А от у Теребовлі взяли… і посадили! «Посадили»  на лавці бронзового абітурієнта з валізою та книжкою в руках , назвавши пам’ятник «На роздоріжжі», - мовляв, він приїхав навчатися, але із професією ще визначається.  

Скульптура, яку відразу ж «охрестили» родзинкою міста (ще б пак, все-таки це поки що єдиний в Україні пам’ятник абітурієнту!) - це результат виконання дипломної роботи студентами відділу декоративно-прикладного мистецтва ТВУК Гикави Надії, Сметани Діани, Володимира Багрія та Мануляка Михайла.  Над цікавим проектом вони працювали майже рік під керівництвом викладача Олега Котика. У деталях  бетонної скульптури «під бронзу» «зашифровано» різну спеціалізацію, що її пропонує вище училище культури — хлопець із музичними навушниками читає «Кобзар», а поряд — наплічник із засобами для малювання та футляр для музичного інструмента.

 Скульптура стоїть біля Теребовлянського вищого училища культури, тож «бронзовий абітурієнт» на самоті явно не нудьгуватиме…  Більше того, в  училищі розповідають, що студенти та абітурієнти вже   «прив’язали» до нього прикмету: якщо посидіти поряд із ним на лавочці, то обов’язково вступиш туди, куди хочеш! 


Повернутися
15.07.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...