ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №120

Що було би, якби у 2014-му українці покладалися лише на державу? А нічого би не було. У тому числі і самої держави.

До чого це я? Ми всі думали, що після Майдану має щось змінитись. Але змінитись має не влада чи суспільство – бо це, за великим рахунком, абстракція. Змінитися мають люди. І вони змінюються.
Хтось йде воювати за свою державу, а повернувшись, відкриває піцерію. Хтось припиняє давати хабарі і заявляє про це на повен голос. Хтось іде в активісти-волонтери і щоденними малими кроками змінює свою країну.  Хтось садить сади і створює нові робочі місця. І коли я дивлюсь на такі приклади – я вірю, що в нас все вийде.

Ні, я не дивлюся на світ крізь рожеві окуляри. Я чудово бачу і «темну сторону місяця».  Піцерію ветерана АТО підпалють, бо в ній пообідав президент, який не всім подобається. Давши хабара, нині все так само можна спокійно «вирішити питання». На волонтерів, які на третьому році війни і далі «клянчать» на армію, дивляться як на малахольних. Що б ти не робив, завжди знайдуться охочі повстромляти тобі палки в колеса.  Що я про це думаю? Навіть коли я дивлюся на такі приклади – я все одно вірю, що в нас все вийде.   Бо війна, яка третій рік триває – насправді не між Україною і Росією. І навіть не між патріотами і «ватниками». Вона – між «совком» і не совком. Совок – це пасивність, апатія, непродуктивна заздрість, недовіра і «заб’ю свою корову, щоб у сусіда двох не було». І є новосформоване суспільство вільних, ініціативних і відповідальних людей, які збудують таку саму-вільну, ініціативну і відповідальну країну.  І «декомунізація» свідомості уже почалася.  Уже прокладено демаркаційну лінію. Собаки гавкають услід, але караван не наздогнати.


Повернутися
14.07.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...