Печера на Борщівщині може стати пам’яткою ЮНЕСКО

Гіпсова печера Вертеба розташована в  Борщівському районі. Нині  археологи із-за кордону вивчають історичну цінність об’єкта.  Печера належить до найбільших у Європі, довжина її підземних ходів сягає 9 тисяч метрів. Вертеба – єдина печера в Україні, в якій жили люди. Понад 5 тисяч років тому трипільські племена оселилися у печері.  У часи Другої світової у ній українці переховували євреїв. Сьогодні у Вертебі діє єдиний в Україні музей трипільської культури.

Знахідки в печері вражають. Тут віднайшли знаряддя праці з  каменю і  кості доби енеоліту, а це три тисячі років до н.е. У печері виявили розписаний посуд трипільців та кістки тварин, які використовували у магічних обрядах.

В часи Другої світової війни у цій печері галичани переховували євреїв. 36 євреїв разом з дітьми більше двох років жили у Борщівських підземеллях. Майже всім  вдалось вижити та виїхати з країни.

Якщо печера Вертеба отримає статус об’єкта світової спадщини, це надасть їй певні переваги. В першу чергу – додаткові гарантії збереження та подальших досліджень підземних ходів. А також залучення коштів на утримання печери з Фонду Світової Спадщини ЮНЕСКО. На сьогодні 7 об’єктів в Україні входить до списку ЮНЕСКО. Серед них Софія Київська,  Києво-Печерська Лавра та букові праліси Карпат.

Джерело: http://www.gazeta-misto.te.ua


Повернутися
03.07.2017
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.