Печера на Борщівщині може стати пам’яткою ЮНЕСКО

Гіпсова печера Вертеба розташована в  Борщівському районі. Нині  археологи із-за кордону вивчають історичну цінність об’єкта.  Печера належить до найбільших у Європі, довжина її підземних ходів сягає 9 тисяч метрів. Вертеба – єдина печера в Україні, в якій жили люди. Понад 5 тисяч років тому трипільські племена оселилися у печері.  У часи Другої світової у ній українці переховували євреїв. Сьогодні у Вертебі діє єдиний в Україні музей трипільської культури.

Знахідки в печері вражають. Тут віднайшли знаряддя праці з  каменю і  кості доби енеоліту, а це три тисячі років до н.е. У печері виявили розписаний посуд трипільців та кістки тварин, які використовували у магічних обрядах.

В часи Другої світової війни у цій печері галичани переховували євреїв. 36 євреїв разом з дітьми більше двох років жили у Борщівських підземеллях. Майже всім  вдалось вижити та виїхати з країни.

Якщо печера Вертеба отримає статус об’єкта світової спадщини, це надасть їй певні переваги. В першу чергу – додаткові гарантії збереження та подальших досліджень підземних ходів. А також залучення коштів на утримання печери з Фонду Світової Спадщини ЮНЕСКО. На сьогодні 7 об’єктів в Україні входить до списку ЮНЕСКО. Серед них Софія Київська,  Києво-Печерська Лавра та букові праліси Карпат.

Джерело: http://www.gazeta-misto.te.ua


Повернутися
03.07.2017
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.