ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №118

«Безвіз-безвіз, що ж ти нам приніс?», - ось уже другий тиждень намагаються розібратися українці. Хто-стоячи ледь не від світанку у черзі за біометричним паспортом, хто – не відходячи від «каси» (читай: дивану-офісу-комп'ютеру), а хто-уже гайнувши у свою першу  безвізову мандрівку. Для мене особисто безвіз - це перш за все справедливе віддзеркалювання умов для українців з боку країн, яким ми надали безвізовий перетин кордону для їх громадян.  Але на далеко не риторичне запитання: «Навіщо Україні безвіз?» хочеться відповісти у дусі весільного тосту: «Щоб хотілось і моглось!». Подорожувати, звісно ж. І не треба невесело жартувати, що мовляв, поїдемо, хай ось тільки спершу за «комуналку» заплатимо… Загалом, подорожувати – не дорого. Дорого просиджувати час на одному місці, переливаючи з пустого в порожнє, не мати змоги бачити і відчувати нове.

Ми, українці, здебільшого звикли жити в напрузі, ходити з дому до офісу, якщо пощастить, з офісу назад, варити-прибирати, навесні садити – восени викопувати, скаржитися або слухати скарги, сердитися, мало відпочивати, економити на собі не тільки фінансово, а й енергетично.

Так, безвізовий режим не вирішує питання добробуту громадян країни, і з урахуванням курсу валют стає ясно, що в “Європу без кордонів” українці масово не кинуться. Але можливість їздити в Європу без віз важлива й просто як можливість. Не обов’язково кудись їхати уже завтра. Але важливе саме відчуття, що ми стали вільнішими, ніж були до цього. Безвізовий режим з Євросоюзом потрібен був українцям не так з практичного, як перш за все з ідеологічного погляду.

Коли почнемо подорожувати, ми відкриємо себе світу і світ-для себе. Ми насправді мало де бували в межах власних кордонів. Від незнання з’являється страх, з'являються внутрішні бар'єри. Від незнання легко віриш у штучну картину світу, нав’язану зовні. Тому найважливіший безвіз для українців-наш власний внутрішній безвіз. І настав час його відкривати.


Повернутися
01.07.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.