На гостину — до « Братини»!

У понеділок, 5 червня, в урочищі Данилова гора неподалік села Стіжок, що на Шумщині, відбувся традиційний  XII мистецько-краєзнавчий фестиваль “Братина”. Ну, власне, як, відбувся — відспівав, відтанцював, відшумів, віддзвенів святковим дзвоном та брязкотом лицарських мечей…  А усе це почути-побачити, місцевими смаколиками поласувати, під запальні ритми гурту “Моторролла” повідриватися зібралося кілька тисяч люду з усіх куточків нашої області — поціновувачі та майстри фольклору, народних ремесел, української пісні, а також літератори, історики, політики…  На території фесту діяло також містечко майстрів та ярмарок фольклору і ремесел: «себе показати,  людей порозважати»  на «Братину» приїхали майже сорок мистецьких колективів з Тернопільщини, Рівненщини, Хмельниччини, Волині та Києва.

«Братина» — не просто фестиваль, а захід, який має цікаві традиції і дуже символічну назву. Нагадаємо, назва фестивалю “Братина” походить від слова, яким у княжу добу називали чашу із двома ручками. Чашу часто використовували у військових походах і вона символізувала перемир’я, адже, аби напитися із такого кухля, воїн повинен був відкласти меча…А на місці, де, власне, відбувається фестивальне дійство,  колись було укріплене місто Данила Галицького, яке не здолав хан Батий. Як зазначив голова тернопільської облдержадміністрації Степан Барна, котрий теж завітав на свято, «Братина» об’єднала людей з різних областей України на землі, де творилася історія українського народу та його самобутність. «Тернопільський край унікальний і гідний претендувати на звання культурно-мистецької столиці України, адже саме тут найбільше духовних центрів, замків і таких масштабних фестивалів як «Братина». Дійство стало традиційним та об’єднує навколо себе багато людей», – зазначив очільник Тернопілля.


Повернутися
01.07.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.