На гостину — до « Братини»!

У понеділок, 5 червня, в урочищі Данилова гора неподалік села Стіжок, що на Шумщині, відбувся традиційний  XII мистецько-краєзнавчий фестиваль “Братина”. Ну, власне, як, відбувся — відспівав, відтанцював, відшумів, віддзвенів святковим дзвоном та брязкотом лицарських мечей…  А усе це почути-побачити, місцевими смаколиками поласувати, під запальні ритми гурту “Моторролла” повідриватися зібралося кілька тисяч люду з усіх куточків нашої області — поціновувачі та майстри фольклору, народних ремесел, української пісні, а також літератори, історики, політики…  На території фесту діяло також містечко майстрів та ярмарок фольклору і ремесел: «себе показати,  людей порозважати»  на «Братину» приїхали майже сорок мистецьких колективів з Тернопільщини, Рівненщини, Хмельниччини, Волині та Києва.

«Братина» — не просто фестиваль, а захід, який має цікаві традиції і дуже символічну назву. Нагадаємо, назва фестивалю “Братина” походить від слова, яким у княжу добу називали чашу із двома ручками. Чашу часто використовували у військових походах і вона символізувала перемир’я, адже, аби напитися із такого кухля, воїн повинен був відкласти меча…А на місці, де, власне, відбувається фестивальне дійство,  колись було укріплене місто Данила Галицького, яке не здолав хан Батий. Як зазначив голова тернопільської облдержадміністрації Степан Барна, котрий теж завітав на свято, «Братина» об’єднала людей з різних областей України на землі, де творилася історія українського народу та його самобутність. «Тернопільський край унікальний і гідний претендувати на звання культурно-мистецької столиці України, адже саме тут найбільше духовних центрів, замків і таких масштабних фестивалів як «Братина». Дійство стало традиційним та об’єднує навколо себе багато людей», – зазначив очільник Тернопілля.


Повернутися
01.07.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.