У Тернополі будуть… вишивальні пікніки!

Уперше не лише в Тернополі, а, у всій Україні у Тернополі відбуватимуться… вишивальні пікніки! Нещодавно стараннями тернопільських вишивальниць-ентузіастів, які відроджують традиції борщівської вишивки, було заснувано Школу борщівської народної сорочки, де Майя Юркевич, Вікторія Кривоніс та Лариса Овчарук щедро діляться з усіма охочими таємницями прадавнього мистецтва.

- Ми поставили собі за мету відроджувати автентичну українську вишивку, — зазначає Майя. — Опановуємо різноманітні борщівські техніки, вдосконалюємо свої вміння, обмінюємося досвідом… Інтерес до вишивання нині з’являється у багатьох людей, на заняття приходять і молоді дівчата, і жінки старшого віку, навіть деякі чоловіки цікавляться… Нині нас часто запрошують проводити майстер-класи у Києві та Львові, а на заняття у Тернополі публіка з’їжджається з багатьох сусідніх міст, навіть зі Львова та Надвірної! Ті, хто хоче опанувати давні узори, можуть завітати на заняття  школи, де не лише освоять давні техніки вишивання, а й  ознайомляться із видами та особливостями крою борщівської жіночої та чоловічої сорочок, вивчатимуть нитки та тканини, з яких нині можна створити свою, неповторну вишиванку… Насправді ці давні техніки не є важкими для відтворення і все не так складно, я здається на перший погляд, тому не варто боятися, потрібно просто прийти і спробувати!

  А незабаром (слідкуйте за анонсами групи  Школа борщівської народної сорочки у соцмережі «Фейсбук») майстрині потішать тернополян ще одним ноу-хау: безоплатні майстер-класи з борщівських технік будуть проводити на свіжому повітрі, наприклад, у парках. 
Якщо місцеві ресторації чи кафе готові нам надати відкриті площадки на своїй території, будемо вдячні за лепту у відродженні вишивки, - зазначають вишивальниці. Тож не проґавте вишивальні пікніки  і відроджуймо давні борщівські техніки разом!


Повернутися
04.06.2017
Категорія: General
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...