Бункер бригади Больцано – оновлений і урочисто відкритий

24 травня поблизу села Бурканів Теребовлянського району урочисто відкрили відновлений бункер бригади Больцано – укріплений пункт австрійської армії та українських січових стрільців часів Першої світової війни.

Ініціатива відновлення бункера належить групі ентузіастів з Тернополя на чолі з істориком та краєзнавцем Сергієм Ткачовим, і ідею підтримала Теребовлянська райдержадміністрація. Саме за її сприяння минулого року розпочато роботи з реконструкції оборонної споруди, які завершено навесні цього року. Урочистості розпочалися з молитви, - повідомляє сайт ТОДА.

 «Бункер бригади Больцано є визначним історичним місцем, свідком боротьби українських січових стрільців і прикладом для наслідування для майбутніх поколінь. Аналогів бункеру Больцано в Україні не має», - зазначив заступник голови Тернопільської ОДА Юрій Юрик.

Також за задумом керівництва облдержадміністрації, фортифікаційна споруда в Бурканові в майбутньому має стати базовим табором для військово-патріотичного вишколу молоді.

«Ми маємо бути гідними великої слави героїв України. Особливо зараз, коли на сході йдуть бої за незалежність нашої держави. Тому приклад січових стрільців має підносити патріотичних дух у молоді, надихати на подвиги та перемогу. Важливо, аби молодь знала, що наші попередники свідомо вмирали, щоб ми жили у вільній державі. Нехай пам’ять про славетний легіон українських січових стрільців завжди живе у наших серцях і дає нам сили боронити Україну від ворога», - сказав голова Теребовлянської РДА  Юрій Ништа.

Про діяльність січових стрільців на теренах Теребовлянщин присутнім розповів дослідник історії нашого краю Сергій Ткачов.

На базі укріпленого пункту відкрито форт-музей січових стрільців, який після урочистої частини оглянули усі бажаючі. За допомогою повноколірних банерів-розтяжок можна дізнатися про бойовий шлях легіону УСС та інших військових частин, пов’язаних з боями за Бурканівський укріпрайон, а також про події на Тернопільщині у роки Першої світової війни.

За словами Юрія Ништи та Сергія Ткачова, ідея створення такого музею хороша як з історичної точки зору, так і з суто туристичної. Бункер бригади Больцано розташований за п’ять кілометрів від Зарваниці, неподалік дороги, якою до Марійського духовного центру УГКЦ упродовж року йдуть численні прочани та туристи, відтак може стати ще одним цікавим туристичним об’єктом на маршруті до відомого духовного центру.

До речі

Бункер бригади Больцано Бурканівського укріпленого району австро-угорської армії створювався упродовж восьми місяців 1915-1916 років та відігравав важливу роль у боях на лінії ріки Стрипа. Вісім місяців австро-угорські війська та усусуси укріплювали правий берег Стрипи і створили так званий Бурканівський укріпрайон. Свого часу його навіть відвідував кайзер Німеччини Вільгельм ІІ. Нині від нього залишився напівзруйнований командний пункт 132-ої піхотної бригади під назвою “Бригада Больцано” (такий напис латиною можна побачити і на стінах бункера — назва дана за прізвищем командира тієї бригади, оберста, тобто полковника Больцано). Збереглося навіть фото 1917 року даного бункера, який вигляд він тоді мав — завдяки відомому українському фортифікаційнику Максиму Ющенку “Володарському”.

До слова, бої під Стрипою пов’язані з кількома відомими історичними постатями. Так, неподалік Бурканова перебував український поет Роман Купчинський. Тут він написав кілька віршів, які потім стали відомими стрілецькими піснями.

У боях в районі Стрипи брав участь Петро Франко, син славетного українського письменника Івана Франка. Ще одна цікава особливість – у боях над Стрипою у 1915 році брала участь Жіноча чота легіону Українських січових стрільців. У битві під Семиківцями Жіночою чотою УСС керувала хорунжа Софія Галечко, перша українська жінка-офіцер.


Повернутися
26.05.2017
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...