ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №115

За великим рахунком, усі ми мандруємо, наше життя — це одна суцільна подорож. Загалом, мандруючи, ми просто йдемо за покликом генів — людство кочувало набагато довше, ніж живе в кам’яних багатоповерхівках.  

Марк Твен запевняв, що тільки про дві речі ми будемо шкодувати на смертному одрі — що мало любили і мало подорожували. Отож – у будь-якій незрозумілій ситуації збирай наплічник!   

 Мандри, дороги, шляхи, люди, місця… Враження, спогади, емоції, відчуття… Коли руки так і тягнуться до фотоапарата, а душа — у небо… Коли відпочиваєш душею, втомившись тілом, розминаєш засиджені за комп’ютером і кермом м’язи і акумулюєш щастя.  

Коли отак  йдеш чи їдеш назустріч новому, незнаному-небаченому, опиняючись сам на сам із природою, світом, і найголовніше — самим собою, — це відкриває в тобі щось нове. Коли зустрічаєш різних людей і від розуміння, що більше ви можете і не перетнутися, говориш з ними про найважливіше. Коли кожне місце, дерево чи пташка стають незабутніми і будуть з тобою, доки зможеш ходити і дихати…    
Кажуть, що подорожі – це найкраща освіта і що наша планета – це велика книга. Якщо ви не будете подорожувати, то прочитаєте тільки одну сторінку цієї книги… 


Повернутися
17.05.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.