ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №115

За великим рахунком, усі ми мандруємо, наше життя — це одна суцільна подорож. Загалом, мандруючи, ми просто йдемо за покликом генів — людство кочувало набагато довше, ніж живе в кам’яних багатоповерхівках.  

Марк Твен запевняв, що тільки про дві речі ми будемо шкодувати на смертному одрі — що мало любили і мало подорожували. Отож – у будь-якій незрозумілій ситуації збирай наплічник!   

 Мандри, дороги, шляхи, люди, місця… Враження, спогади, емоції, відчуття… Коли руки так і тягнуться до фотоапарата, а душа — у небо… Коли відпочиваєш душею, втомившись тілом, розминаєш засиджені за комп’ютером і кермом м’язи і акумулюєш щастя.  

Коли отак  йдеш чи їдеш назустріч новому, незнаному-небаченому, опиняючись сам на сам із природою, світом, і найголовніше — самим собою, — це відкриває в тобі щось нове. Коли зустрічаєш різних людей і від розуміння, що більше ви можете і не перетнутися, говориш з ними про найважливіше. Коли кожне місце, дерево чи пташка стають незабутніми і будуть з тобою, доки зможеш ходити і дихати…    
Кажуть, що подорожі – це найкраща освіта і що наша планета – це велика книга. Якщо ви не будете подорожувати, то прочитаєте тільки одну сторінку цієї книги… 


Повернутися
17.05.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.