ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №114

Поки Україна поволеньки собі добирається до Європи, Європа… прийшла в Україну! Це я про пісенний конкурс «Євробачення», який під час свого «другого пришестя» в нашу країну став «притчею во язицех». Слово «скандал» стало стійким синонімом конкурсу: починаючи із пропозицій передати права на проведення «Євробачення» країні, що зайняла другу сходинку («Євробаченя» в Австралії-ще той оксюморон!), бо, мовляв, «влетимо у копієчку» і взагалі, у нас війна, нам не до пісень, продовжуючи скандалом із російською учасницею і «запечатавши» аркою у кольорах ЛГБТ…

Зрештою, усе нібито добре: за допомогою «Євробачення» ми маємо змогу запросити до своєї країни гостей зі всього світу. Серед них будуть не лише туристи, а й майбутні інвестори та симпатики. Контакт з цією аудиторією ми "купуємо", витрачаючи гроші на конкурс, - це для скептиків, яким хочеться на потрачені на організацію конкурсу мільйони накупити танків. Ми просуваємо образ країни у світі - наші цінності, історію, бачення майбутнього. І якщо нині ми маємо можливість донести свій месидж до куди більшої групи людей, то чом би й ні?  

Проте насправді головна наша проблема у тому, що із мухи роблять слона. А  мухою є… та, власне, сам конкурс. У тій-таки Європі про нього говорять рівно один день - день його проведення. Не те, що в Україні, де кожну поразку на «Євробаченні» – навіть якщо це друге чи третє місце – ми перетворюємо на місцеве Ватерлоо, а кожну перемогу, яку сприймаємо як єврокопрес на усі свої задавнені комплекси, рано чи пізно опускаємо до піррової… 


Повернутися
09.05.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.