ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №113

Якщо не на танках, то на інвалідних візках, на «конотопських електричках», - тягнуться і тягнуться в Україну на «співочі заробітки» нескінченні ешелони артистів сусідньої країни…  Які і на «хунту» не забувають понарікати, і Крим «с вазвращєнієм дамой» привітати, і разом з тим не бачать нічого поганого у тому, аби трохи грошей виступами «на Украінє» зрубати…

  От тільки не треба зараз про те, що, мовляв,  політика не повинна заважати культурі. Тобто війна війною - а гастролі за розкладом. Діячі культури згадують в слушний момент («слушний момент» зачасту настає тоді, коли їх знімають з потяга, або дають «от ворот поворот» в аеропорту), що культура чи то "вище політики", чи то "поза політикою". Щоправда, це не заважає їм час від часу ставити підписи під політичними деклараціями…

 Не думати про те, що відбувається від  березня 2014 року між Росією та Україною й не аналізувати цих подій будь-яка мисляча людина, не обов’язково  діяч культури, мистецтва чи шоу-бізнесу (який із двома вищенаведеними категоріями узагалі нічого спільного не має), просто не може. А, отже, кожен, - не лише громадянин Росії, а й громадяни інших держав, у тому числі – України, має дійти певного висновку й визначитися. Ні, я не проти російських артистів-справжніх друзів України і усього російськомовного контенту загалом. Проте нема чого людям, які підтримують війну проти України, отримувати гроші з українських глядачів.

Права-таки була письменниця  Оксана Забужко: це технологія нової війни, коли не треба бомбити міста, а треба бомбити мізки людей.  Артисти-рашисти, які нескінченною вервицею  пруть на нас  – це такі ж солдати, як і ті, що прийшли з автоматами на нашу землю.  Солдати інформаційної війни. І їх «зброя»  для жителів  нашої країни – наркотик важкий. Він розслабляє та отуплює, дає ефект сильного звикання, і повільно, але впевнено, перетворює ніби ще вчора адекватних співгромадян на "ватників" і "сєпарів"…

Проте, як влучно зазначив хтось із письменників, громадяни країни, яка зазнала горя від Кремля, дещо охололи до вистав кремлівських артистів. Нам поки що вистачить тої «вистави», яку інші кремлівські лицедії дають на Сході України…


Повернутися
05.05.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...