ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №113

Якщо не на танках, то на інвалідних візках, на «конотопських електричках», - тягнуться і тягнуться в Україну на «співочі заробітки» нескінченні ешелони артистів сусідньої країни…  Які і на «хунту» не забувають понарікати, і Крим «с вазвращєнієм дамой» привітати, і разом з тим не бачать нічого поганого у тому, аби трохи грошей виступами «на Украінє» зрубати…

  От тільки не треба зараз про те, що, мовляв,  політика не повинна заважати культурі. Тобто війна війною - а гастролі за розкладом. Діячі культури згадують в слушний момент («слушний момент» зачасту настає тоді, коли їх знімають з потяга, або дають «от ворот поворот» в аеропорту), що культура чи то "вище політики", чи то "поза політикою". Щоправда, це не заважає їм час від часу ставити підписи під політичними деклараціями…

 Не думати про те, що відбувається від  березня 2014 року між Росією та Україною й не аналізувати цих подій будь-яка мисляча людина, не обов’язково  діяч культури, мистецтва чи шоу-бізнесу (який із двома вищенаведеними категоріями узагалі нічого спільного не має), просто не може. А, отже, кожен, - не лише громадянин Росії, а й громадяни інших держав, у тому числі – України, має дійти певного висновку й визначитися. Ні, я не проти російських артистів-справжніх друзів України і усього російськомовного контенту загалом. Проте нема чого людям, які підтримують війну проти України, отримувати гроші з українських глядачів.

Права-таки була письменниця  Оксана Забужко: це технологія нової війни, коли не треба бомбити міста, а треба бомбити мізки людей.  Артисти-рашисти, які нескінченною вервицею  пруть на нас  – це такі ж солдати, як і ті, що прийшли з автоматами на нашу землю.  Солдати інформаційної війни. І їх «зброя»  для жителів  нашої країни – наркотик важкий. Він розслабляє та отуплює, дає ефект сильного звикання, і повільно, але впевнено, перетворює ніби ще вчора адекватних співгромадян на "ватників" і "сєпарів"…

Проте, як влучно зазначив хтось із письменників, громадяни країни, яка зазнала горя від Кремля, дещо охололи до вистав кремлівських артистів. Нам поки що вистачить тої «вистави», яку інші кремлівські лицедії дають на Сході України…


Повернутися
05.05.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.