Попелюшка… з Тернопілля!

Тернопільській художниці Оксані Танасів у США спершу довелося працювала прибиральницею, а нині її картини виставляють на Нью-йоркському тижні моди…

Це нині роботи нашої землячки, уродженці села Самолусківці, що на Гусятинщині, художниці Оксани Танасів експонують у престижних галереях Америки та Європи, виставляють  на тижнях високої моди в Нью-Йорку і продають за ціною у кілька десятків тисяч доларів. Це нині про саму художницю пишуть газети та глянцеві журнали, її запрошують на світські заходи, модні покази та експозиції… А дванадцять років тому вона, уродженка села , приїхавши до Америки без знання мови і з маленькою донечкою на руках, змушена була по дванадцять годин на добу важко працювати, прибираючи у будинках багатіїв…  Кожну вільну хвилину самотужки вчити мову (що згодом дасть змогу вступити до університету!), а ночами братися за пензель та полотно…

Долю перевернув випадок

- Мені було важко поєднувати роботу, навчання і догляд за дитиною, — пригадує пані Оксана. — Ще одна болюча сторінка моєї біографії — домашнє насильство, з яким, на жаль, довелося зіткнутися… Проте як би не боляче мені було розповідати про це, все ж я хочу, аби мій досвід показав іншим, що через силу волі, віру в себе і наполегливу працю можна реалізувати свою мрію…

  Для мене творчість – природна й постійна форма існування, -каже жінка. - Я малювала, відколи себе пам’ятаю…  Мабуть, це така собі своєрідна данина дідусеві-майстру по дереву і батьку, закоханому в малювання…  Я росла, спостерігаючи, як з’вляються на полотні картини, вдихала запах фарб…  Пригадую, як у школі на перервах між уроками сиділа й малювала, а інші діти зачаровано стояли біля мене і дивилися…  Але я була звичайною сільською дитиною, і за домашніми клопотами займатися в художній школі можливості не мала…  Вийшло так, що з моїх трьох вищих освіт профільної художньої немає… Дві вищі освіти я здобула ще у Тернополі — закінчила факультет “Психологія та початкове навчання” Тернопільського педагогічного інституту, здобула перекваліфікацію і ще одну вищу освіту в Академії народного господарства… Працювала бізнес-тренером, а паралельно малювала… І, нічого особливо не плануючи і ні на що не сподіваючись, випадково заповнила лотерею “Green Card” і…  виграла її! Вирішила йти за покликом долі і скористатися цим шансом, навіть не очікуючи, які проблеми і випробування мене чекають…

Труднощі тільки загартували

Вона — яскравий приклад “self-made woman” — художниці і жінки, яка буквально зробила саму себе… Оксана Танасів відверто розповідає  про труднощі, які довелося пережити: і невлаштованість у чужій країні, і важка праця — навіть прибиральницею, і домашнє насильство…

 — Усе це не лише не зламало мене, а навпаки, викристалізувало, переплавило, дали сили ще відчайдушніше боротися за право стати тим, ким нині я є, -каже жінка. - Їдучи в Америку, я  була готова до випробувань, але не очікувала, що вони будуть такими сильними. Перші роки життя там були дуже важкими. Я їхала, не знаючи жодного слова англійською (тим не менше, за рік уже могла вільно спілкуватися, ще за два — вступила спершу до коледжу, а тоді до університету штату Коннектикут UCONN), з маленькою 10-місячною донечкою на руках… Без знання мови моєю першою роботою стало прибирання у будинках по 10-12 годин на добу… Психологічно, морально, емоційно, фізично це було надзвичайно важко… Мені це нагадувало падіння з кілометрової висоти. Але я не мала вибору – потрібно було підніматися і йти далі. На жаль, там, де хотілося знайти найбільшу підтримку — в сім’ї, — її не було. Більше того, мені довелося зіткнутися з проблемою домашнього насильства. Так, я була жертвою емоційного та фізичного знущання з боку свого колишнього чоловіка і з власного досвіду знаю, наскільки болюча ця проблема…  І розповідаю про це, аби сотні й тисячі жінок, які живуть у схожій ситуації, знайшли в собі сили вийти за межі цього зачарованого “крейдяного кола”, як це зробила я,  і рухатися далі… Я ж на той час знайшла розраду в малюванні, яке стало для мене своєрідною терапією. За допомогою малювання людина сама себе лікує, чистить, надихає, мотивує… Малюючи, я знову повірила в себе.  До слова, роботи з моєї гостро соціальної колекції картин “Dollar Art” — це своєрідний маніфест проти фінансового насилля та гендерної нерівності… Мені дуже приємно, що мої картини з цієї серії нині є ілюстраціями для наукових робіт та досліджень у сферах соціального, економічного розвитку суспільного життя. Це, власне, те, в чому я бачу свою місію художника…

«Від сільської глибинки — до Нью-йоркських тижнів моди»

 Багато людей, які приїжджають сюди, вимірюють “американську мрію” кількістю зароблених грошей. Я їхала в Америку не за грішми. Моя мрія полягала у реалізації себе як особистості у цій країні, тому я не шкодувала часу та праці на свою освіту і самоосвіту…  У статті про мене американсько-французький журнал “AlizeLavie” писав, що моя історія доводить, що “американська мрія” існує… Хай буде так. Від себе додам, що будь-яка мрія стає реальністю, якщо ви для цього достатньо наполегливо працюєте… Газета “Голос Америки” писала про мене: “Від сільської глибинки — до нью-йоркських тижнів моди…” Це звучить доволі  пафосно, але це правда. Я могла б працювати сільською вчителькою і провести усе своє життя у маленькому селі на Гусятинщині, де живе всього тисяча людей… Але я вірила, що можу досягти набагато більшого, відчувала сильну внутрішню потребу реалізувати себе та вдосконалюватися, рухатися вверх не зупиняючись. Чи вдалося б мені це в Україні? Думаю, що так, але набагато повільнішим темпом та з більшими труднощами. Але якщо в Америці художник розвивається багато в чому завдяки підтримці держави, то в Україні, на жаль, всупереч…   Про це можна говорити дуже багато, тому просто скажу, що як художник  я б “прийшла”, мабуть, туди ж, проте якщо в Америці “йшла” асфальтованим шосе, то в Україні це була б звивиста і терниста гірська стежка….

 Картини-від 300 до 25 тисяч доларів!

  Робота художника не закінчується підписом на полотні, якщо він, звісно, не малює “в стіл”, просто для себе.  Її ще треба продати. А отже, попереду сотні мейлів, тисячі приватних повідомлень, пошук нових потрібних контактів та знайомств, стукання у двері і не факт, що відчинять. Стільки всього треба зробити, щоб був результат! І образ художника в береті, ситого самим повітрям, в очікуванні музи, — лише міф…  Так, професія художника не дає фінансових гарантій і регулярного доходу, тож доводиться поєднувати художню діяльність із традиційною роботою. Тому я додатково працюю менеджером з дизайну в компанії, що продає меблі високого ґатунку.

Ціни на мої картини стартують від від $300. Найдорожчі роботи належать до колекції Couture Art і коштують $25 000. Кожна із цих картин – скульптурна інсталяція, розшита вручну десятьма тисячами кристалів Сваровскі та створена за допомогою 3D-техніки… Якщо раніше усі зусилля з продажу картин були лише на мені, то нині я як художник  співпрацюю з галереями у Нью-Йорку та Лондоні…

 Нині я працюю над колекцією “Code U”, присвяченій Україні, її історії, традиціям та культурі. Сподіваюся, що так я зможу розказати світу яка унікальна, давня і глибока наша українська історія та культура.  Останніми роками я співпрацювала з українськими общинами Америки та онлайн-аукціоном “Євромайдан”, через який продавала свої картини та колекції ексклюзивних листівок, переказуючи усі кошти родинам загиблих та поранених бійців.  І хоча нині я не в Україні, проте душею і серцем завжди  з Україною… У мене є мрія, яку я хотіла б реалізувати у майбутньому — зробити мистецький проект для Тернополя та тернополян. Але який – поки що не скажу, хай це буде сюрприз… 


Повернутися
05.05.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Є певний тип захворювань, які називають автоімунними:  коли імунітет організму мобілізується не супроти сторонньої сполуки (вірусів, мікроорганізмів тощо), а проти здорових клітин чи тканин власного організму. Вам ніколи не здавалося, що чимала частина українців теж так само «хворіє», атакуючи всі здорові починання у власній країні? «Автоімунні» українці зневажливо зітхали «і до чого ви там домайданитеся» в той час, коли інші міняли країну, подекуди віддаючи за це життя. Вони «втомилися від війни», натомість запопадливо переходять на російську мову з туристами із Сиктивкара,  лають Бандеру і намагаються переконати нас у тому, що помирати від голоду в Голодоморі більш інтелігентно і благородно, ніж давати збройну відсіч гнобителям під час  Гайдамаччини чи в національно-визвольної боротьби ОУН та УПА...

«Автоімунні» українці гноблять починання  Уляни Супрун, уїдливо коментуючи, що, мовляв, «як мазали перекисом, так і мазатимемо, бо це вам не міфи розвінчувати...»  Проте ці міфи, на які не втомлюється відкривати нам очі пані Уляна,  коштують бюджету мільйони.

 Головний наш ворог – у нас самих. Ми самі себе з’їдаємо. Проте пропаганда і зовнішніх, і внутрішніх ворогів лише тоді дієва, коли ти боїшся правди, коли ти сам погоджуєшся на брехню. На щастя, все більшає «здорових клітин». Людей, котрі  не бояться назвати мародера мародером, запроданця запроданцем, ворога ворогом... Тих, хто і говорить, і чинить правду в очі. Хто робить все можливе, щоб врятувати країну від  усіх перелічених вище.