ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №111

Усе, що відбувається нині в Україні (а заодно і в  наших північних сусідів), ще в розпал Другої світової описав у своїй п’єсі «Дракон» російський  драматург Євген Шварц.  П’єсі настільки глибокій та філософській, пророчій та мудрій (і цим-то страшній!), що тільки диву даєшся, як її автору такої гострої соціальної сатири пощастило уникнути трощі сталінських репресій...  Адже і за куди «невинніші» письмена авторів гноїли по таборах…  Цю п’єсу, вдало «замасковану»  під антифашистську казку, було неодноразово заборонено до постановок у радянській Росії (фільм Марка Захарова-щасливий виняток), її дуже рідко (та й чи узагалі?) ставлять у театрах України, а тим часом її на цитати б розтягувати та вчити, як незасвоєний іспит, через який ми усією країною ніяк у «старший клас» не перейдемо…

Якщо спробувати коротко переповісти суть п’єси, вийде щось на кшталт: Жило собі одне королівство. І все було б там добре, якби не дракон, який мучив і поїдав людей. Більшість жителів міста чомусь не хочуть, щоб їх врятували від тиранії жахливого звіроящера, пояснюючи її історичною традицією. Ні, не було те королівство бідним на героїв, вони регулярно приходили, ставали на двобій і перемагали дракона. І все стало б чудово, якби не одна обставина — в ході бою ті герої самі ставали драконами…

   Місцеві мешканці дракона шанують і люблять, і своїх же людей йому в жертву регулярно приносять,  бо ж він врятував місто від циган, а цигани - «страшні люди, вони небезпечні». При цьому з'ясовується, що ніхто з містян не бачив жодного цигана, але чудово пам'ятає, що в школі розповідалося про те, що це страшні люди…» Вам це нічого не нагадує?    

«Поки він тут, жоден інший Дракон не наважиться нас зачепити»; «Найкращий спосіб позбутися Дракона — це завести свого власного» — ці формули ключ до розуміння радянської та  пострадянської свідомості. А її у головах і наших співвітчизників, і у північного сусіда вистачає…  І на крик розпачу лицаря: «І все-таки вони люди!» — Дракон цілком спокійно відповідає: «Це зовні. Я ж їх, шановний, особисто скалічив»…  

Так, лицар, безперечно, чужий у місті, де дракон з городянами давно уже навчилися розуміти одне одного…  Та й  узагалі: «Хочете подарувати людям свободу? А що вони будуть з нею робити?». І ось уже наш Ланцелот «почав заздрити рабам. Вони все знають заздалегідь. У них тверді переконання. Напевно, тому, що у них немає вибору....» Нема, мабуть, сенсу розповідати, що після того, як лицар-таки уб’є дракона і, важко, майже смертельно поранений, піде у гори відновлювати сили, влада над містом перейде до… найвідданіших слуг дракона. Усе логічно: «небіжчик виховав наших людей так, що вони повезуть будь-кого, хто візьме віжки»…

 Усі українські революції намагалися вбити дракона. І їм це… майже вдавалося. Чому майже? Бо дракон не на «троні», а у кожному з нас. 


Повернутися
11.04.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.