«Танець» сильних тілом та духом

 Аби навчати тернополян бойовому гопаку, Владислав Лавнікович переїхав до Тернополя з Нетішина

Бойовий гопак — це не просто народний танець, а справжнє мистецтво поєдинку, яким добре володіли наші лицарі-козаки. Танок був своєрідним тренуванням, у якому чітко простежувалися бойові елементи — блискавична швидкість, потужні удари рук і ніг, сталева стійка, тактика, що спантеличує противника і не залишає йому жодної можливості на адекватну відповідь. Сьогодні про це давнє бойове мистецтво розповідає тренер із бойового гопака Владислав Лавнікович.

-  Бойовий гопак - це не хобі, а спосіб життя, - переконаний Владислав. П’ять років тому, аби мати змогу навчати дітей цьому бойовому мистецтву, Владислав переїхав до Тернополя з Нетішина, що на Хмельниччині.

  Ще в студентські роки, розповідає хлопець для видання «Терен», він багато читав про бойовий гопак, а якось сусід запропонував піти з ним на тренування з гопака. Побачив вживу це бойове мистецтво — воно мене зачарувало.   Відразу зрозумів, що це моє. Сподобалося усе:  і техніка бою, і козацькі зачіски та українські пісні на тренуванні…Спробував і собі разом із ними тренуватися…

Особливих труднощів це для мене не склало, оскільки свого часу займався  боксом та рукопашним боєм, хоч і непрофесійно, але був у гарній фізичній формі. До речі, є спеціальні настанови гопаківцям, які ми повинні дотримуватися. Приміром, ми не можемо палити чи вживати алкоголь. Хто не може виконувати ці принципові позиції, у бойовому гопаку надовго не затримується. Мої друзі до такого мого стилю життя давно звикли. Навіть на день народження не п’ю, а навіщо? Без алкоголю теж можна гарно провести час. Дехто дивується, як то хлопці не п’ють і не палять. Однак ми своїм прикладом показуємо, що без усього цього можна весело проводити час.
 За фахом Владислав - політолог, закінчив Острозьку академію, однак за спеціальністю не працював, бо більше до душі професія тренера з бойового гопаку.  Якось до Владислава підійшов його тренер Микола Колінько і запропонував самому стати тренером, але в Тернополі.

 – Я розумів, яку велику відповідальність він поклав на мене, – згадує Владислав. – Казав, що я можу відмовитися, але скільком дітям я б допоміг не вештатися на вулиці і не сидіти в гаджетах, а розвивати їх фізично і знайомити  з історією наших предків… Я просто не міг не погодитися.  

   У школі бойового гопака «Сварог» близько 100 вихованців, серед них — 3 дівчини. Наймолодшому учасникові 4 роки, а найстаршому – 30.

– Один із елементів наших занять — ходіння босоніж по склі. Якось вихованець показав відео мамі, вона після того валер’янку пила, – сміється тренер. – Але на показовому виступі вона була чи найпалкішою вболівальницею серед батьків. Треба розуміти, перш аніж хлопці пройдуться по склі, ми їх спеціально готуємо, тож вони травм не отримують. Один із моїх вихованців мав астматичну задуху.  Заняття допомогли йому позбутися нападів. Торік на  чемпіонаті України він здобув перше місце! Причому  провів п’ять поєдинків поспіль.

   Чи не усі вихованці Владислава Лавніковича мають характерні козацькі зачіски. Щоправда, не усі знайомі гопаківців їх розуміють. Трапляється, що навіть вчителі роблять зауваження в школах.

— Кажуть, що шаровари і чуби це — пережиток минулого, – продовжує розповідь тренер. — Мені  дивно, що це говорить вчителька у школі. Уся наша проблема в тому, що нас не навчили плекати своє, рідне, дорожити своїми звичаями та традиціями. А скільки історичних фактів замовчувалося і вони досі не потрапили до шкільних підручників?.. На своїх заняттях намагаюся це виправити. Розповідаю їм справжню історію, такою, як вона була. Бойове мистецтво — це не лише фізичне навантаження і спеціальні прийоми, а передусім розвиток духовності та вивчення своєї культури та історії. Кожне наше заняття починається і закінчується молитвою. Пригадуєте, загальновідомий народний вислів: «Без Бога – ні до порога». Потім вже співаємо козацьку пісню і починаємо тренуватися. До речі, спільне виконання пісень дуже піднімає бойовий дух, особливо під час змагань.

   Професійна мрія Владислава- збудувати спеціальний спортивний комплекс, де буде зала для тренування, басейн, сауна, тренажерний зал.  

-І щоб на стінах, - зазначає хлопець, - висіли портрети Шевченка, Лесі Українки, козаків і гетьманів… Я ще ж маю  виховати Президента України, Міністра оборони, Генерального прокурора… Зараз насамперед цим і займаюся. При владі повинні бути справжні патріоти нашої держави!


Повернутися
11.04.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...