У Марійки Уварової… два дні народження

Життя, дароване Богом і врятоване вірою,- так

Лікарі, що рятували життя новонародженої дівчинки, самі дали їй ім’я. Назвали  Марією – на честь Матері Божої.  У перший рік свго життя маленька тернополянка Марійка Уварова перенесла чотири операції й 17 наркозів. Її день народження рідні святкують двічі – 30 листопада і 4 грудня.  

Із пологового-на операційний стіл

– Доня народилася з серйозною вадою – атрезія стравоходу з норицею - стравохід був з’єднаний з легенями, тож їжа потрапляла у легені й дитина задихалася, – розповідає мама Марійки Наталія Уварова. – Діагноз поставили уже київські спеціалісти у Тернополі лікарі помітили ваду аж на другу добу і то після того, як я уклінно попросила подивитися доню, бо їй молоко виходило носом. Спочатку лікарі заспокоювали, що вона наковталася навколоплідних вод, але коли побачили, що Марійка синіє, забили на сполох. Пригадую, прийшла до мене в палату акушерка і «заспокоює», що, мовляв, ще народите здорову дитину, ця жити і так не буде… Уявляєте, як мені було чути такі слова?!.    Коли усім приносили одноразові пакети для новонароджених, мені нічого не дали – неначе моя дитина померла…  Вночі донечку повезли до Києва. Мене не взяли, бо породіль лише на третій день виписують, і лікарі переживали за моє здоров’я. Услід за швидкою поїхала моя мама з сестрою на машині, одначе їх відразу попередили: якщо на півдорозі швидка розвернеться, отже, дитина померла. Вони не вірили, що довезуть її живою.

 У Київському інституті педіатрії, акушерства і гінекології НАМН України уже давно лікують маленьких пацієнтів з такими діагнозами, тому для київських спеціалістів Марійка не була чимось надзвичайним. Однак дітей у такому тяжкому стані, за словами лікарів, їм ще не привозили.

– Пульс і серцебиття у донечки були практично відсутні, –  згадує мама дівчинки. – Вранці, 4 грудня, попри те, що було дуже велике свято – Введення в храм Пресвятої Богородиці, професор вирішив прооперувати доню, бо на той час їй стало трохи краще.  Я навіть не знала, що дитину оперують – мама нічого не сказала, не хотіла, щоб я надміру хвилювалася, а сама в той час чотири години простояла на колінах під операційною – молилася… До неї  підійшла черниця із Києво-Печерської лаври, запитала, що сталося. Коли мама розповіла, пообіцяла, що передзвонить до монастиря, хай там помоляться. А потім повернулася і заспокоїла, що, мовляв, у них є прозорливий священик, він сказав, що дитина буде жити…

 Професор, коли вийшов з операційної, був страшенно стомлений. Наперед тішити рідних не став, бо якщо дитина переживе 10 днів, отже, є шанси й надалі, але стан стабільно важкий. А потім додав, що назвали її Марійкою.

– О восьмій вечора я якраз дісталася до Києва, лікар дозволила зайти до реанімації, щоб побачити доню, – розповідає Наталія Уварова. – Тільки відразу попередила, щоб не думала плакати, бо дитина, мовляв, усе відчуває. Потім дозволяли приходити надовше, бачили, що мої відвідини йдуть донечці на користь. Що й казати, в мами з дитиною найміцніший зв’язок!

Полегшало після причастя

 

 

Бачити свою крихітку заінтубовану, на апараті штучного дихання, з купою трубок, для Наталі було нестерпно. Вона щодня молилася до Господа і просила, щоб Марійка одужала.

– Тітка розповіла мені про життя святого Луки Кримського і подарувала книжечку з молитвами, – каже Наталія Уварова. – У ній я й прочитала, що дитина, яка прийме Святе Причастя, ніколи не помре. У мене зажевріла надія. Попросила священика прийти до реанімації. Лікарі спочатку були проти, але потім дозволили. Отець не знав, як причастити Марійку, бо вона була на апараті штучного дихання, але якось маленьку крихітку приставив  їй до вуст. Бачили б ви, як Марійка усміхнулася, а потім з очей скотилася сльоза. Наступного дня вона почала самостійно дихати.

 Після цього Наталя ще раз переконалася, якою великою є Божа сила. І хоча лікарі впродовж трьох місяців казали, що стан Марійки залишається стабільно важким, мати не втрачала надії.

– Час від часу лікарі вручали мені довжелезний список ліків, які треба було купити, – продовжує розповідь жінка. – І хоча нам дуже допомагали мої співробітники, мамині односельці, цього все одно не вистачало. За той рік ми продали все, що могли, і ще й у борги залізли. Через сім місяців нас відпустили ненадовго додому – в лікарні почався карантин і трохи було небезпечно залишатися.  І хоча вдома і стіни лікують, для нас це стало справжнім пеклом. Марійка поняття не мала, як самостійно їсти, до того харчувалася лише через зонд. Я по краплинці давала їй їжу, але цього було недостатньо. Уявляєте? У рік вона важила лише сім кілограмів!

У Тернополі в Марійки піднялася температура, в обласній  лікарні медики боялися навіть братися лікувати Марійку. Лікар сказав, що напевно, розійшлися шви на стравоході.

– Знову почалося все спочатку, ми повернулися до Києва, – розповідає Наталія. – Донечці зробили ще дві операції. Тепер, якщо підняти кофтину, то на Марійці живого місця нема, усе в рубцях.

Доньчин голос вперше почула у півтора роки

Здавалося, Марійка почала помаленьку видужувати, але не тут то було… Одного дня у дитини з’явилися набряки на животі, руках, ногах.

– Професор саме пішов у відпустку і поїхав за кордон, як доні стало зле, – розповідає мати. – Марійка нагадувала живий труп. Лікарі лише хитали головами: ніхто не міг зрозуміти, що сталося, чого такі набряки? Я з відчаю втекла в парк, ридала і просила Бога, що, може, краще, щоб Він її забрав, бо дивитися, як вона мучиться, просто несила.  Але і її смерті я не переживу… На УЗД лікар сказала, що селезінка опустилася в таз, а наступного ранку прибігла, розповіла, що Марійка цілу ніч їй снилася, і зробила дообстеження. Як виявилося,  помилилася – вода набиралася через інфекцію.

… У листопаді Марійці виповниться шість рочків. Вона ходить до дитячого садочка і живе звичним життям. Про пережите нагадують  лише рубці на шкірі. Дівчинка  бавиться, співає і дуже любить слухати казки.

– Вперше донин голос я почула у півтора року, через шви вона не говорила, – каже Наталія Уварова. – До двох років Марійці взагалі не можна було плакати, інакше відразу задихалася, і якщо її правильно не вдарити, могла відразу померти. Дякувати Богу, – переросла.  Марійка знає, що з нею було, і що Бог врятував їй життя. Коли йдемо повз церкву, бере мене за руку, щоб піти помолитися…  


Повернутися
31.03.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.