Нирки не прощають недбалості…

Як уберегтися від хвороб нирок, розповідає тернопільський лікар-нефролог Наталія Марків

   Гемодіаліз – це те, без чого не житиме жодна людина, у якої відмовили нирки. По чотири години тричі на тиждень рік за роком – ось такий розпорядок життя хворих на ниркову недостатність. Жодного пропуску, за будь-якої погоди, інакше… 

    У Тернопільській університетській лікарні відділення гемодіалізу діє з 1992 року. «Найстарший» постійний пацієнт тут лікується вже більш ніж 20 років, від початку заснування відділення, –  розповідає лікар-нефролог відділення гемодіалізу Наталія Марків.  Йому зробили дві пересадки нирок,  але невдало і ось вже понад двадцять років він на діалізі. Хворий тричі на тиждень змушений приїжджати  до лікарні.

– Пані Наталю, які саме фактори впливають на виникнення хвороб нирок?

–  Ці звороби дуже підступні. Можуть підточувати їх, а людина про це навіть не здогадуватиметься, аж поки, на жаль, не стане пізно. Для прикладу світову статистику: з десяти хворих, у яких виявлено хронічну ниркову недостатність, п’ятеро вмирають на додіалізному етапі, двоє продовжують життя, залежне від апарата штучної нирки, троє – поки що залишаються на консервативному лікуванні. 

Причин, які впливають на нормальну роботу нирок, є багато. Велике значення має спадковість. Мали проблеми з нирками батьки – матимуть і діти. Цей орган першим відреагує на вірусну інфекцію, з якою людина ходитиме на роботу. Будь-які непроліковані і занедбані ангіна, грип чи ГРВІ, що супроводжуються підвищенням температури, – прямий шлях до ускладнень в нирках. Постійна сонливість, набряки на ногах та підвищений тиск – це вже натяк на те, що варто зайти у лікарню і здати на аналіз сечу та кров. 

– Чи є у пацієнтів із хронічною нирковою недостатнісю альтернатива гемодіалізу?

– На жаль… Хронічна ниркова недостатність не лікується. Або гемодіаліз, або трансплантація. Але життя із донорським органом вимагає ще більшої дисципліни, аніж доїзд на гемодіаліз у лікарню. Така людина усе життя повинна приймати медикаменти, які пригнічують імунітет, тим самим утримуючи його від відторгнення. А це значить, що чиєсь чхання у маршрутці для людини, яка пережила операцію з трансплантації, може обернутися великою бідою. Імунітету немає – організм незахищений. Тим не менше, донорська нирка – це єдиний шанс для молодих людей. Діти (а цей орган відмовляє і в них), яких рятують апаратом штучної нирки, мають проблеми у розвитку. Адже діаліз вимиває з організму дитини усі потрібні  для росту мікроелементи та гормони. 

 На жаль, кількість хворих, які потребують гемодіалізу, а в кінцевому підсумку трансплантації нирок, зростає. Якщо ще 10 років тому їх було 60, то тепер 160, а в сусідніх областях ще більше.

В українському суспільстві все ще немає розуміння того, що після смерті можна врятувати чиєсь життя. Для цього необхідно, аби родичі загиблого дали дозвіл на забір органів. Поки що населення ще не готове приймати цивілізований європейський погляд на передання донорського органа за трагічних обставин тим, хто потрапив в біду. Суспільна свідомість українців ще не готова до європейських стандартів — люди не достатньо інформовані про цю проблему, мало знають про трансплантацію органів. Трансплантація від найближчих родичів, не завжди можлива за різноманітними показами та й  не завжди є 100-відсоткова гарантія, що «чужий» орган приживеться. Окрім того, трансплантація потребує чималих коштів, а не всі мають таку можливість. Багато їде на трансплантацію до Польщі чи  Білорусі. В Україні такі операції теж проводяться, але у столиці.


Повернутися
24.03.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.