У Тернополі стартує… літературний туризм

Про розвиток туризму на Тернопіллі уже мовлено-перемовлено. Але, схоже, останнім часом справа така «зрушила» з мертвої точки! Причому у новому і несподіваному ракурсі… Річ у тім, що незабаром наше місто може отримати свою унікальну туристично-літературну родзинку. З ініціативи заступника міського голови Леонід Бицюра (а, власне, саме за сприяння та на запрошення Леоніда Олексійовича до Тернополя, пробуджуючи його від зимової сплячки, зачастили відомі письменники, режисери та сценаристи), уже незабаром у місті   діятиме своєрідна «літературна резиденція», завдяки якій українські письменники матимуть можливість познайомитися із містом ближче, жити і творити тут.  

– Свого часу, – розповідає Леонід Бицюра, схожу ідею втілював у життя режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, організовуючи у Чернівцях рамках проекту «Тераріум» резиденції для кінематографістів. Суть нашого проекту така: ми на місяць запрошуємо до Тернополя відомих літераторів, забезпечуючи їм усі умови для творчості, і надаємо повну свободу творити, – головне, аби твір (його видання ми згодом також підтримаємо), був дотичним до Тернополя. Свою згоду на участь у такій літературній резиденції попередньо уже надали відомі письменники Олександр Гаврош  та Андрій Кокотюха, – саме вони стануть першими тернопільськими «літературними резидентами». Думаю, для усіх «сторін процесу» це стане новим цікавим досвідом і відкриє для наших письменників новий тренд – «літературний туризм» по-тернопільськи… Зрештою, не лише для письменників – чимало книголюбів та кіноманів (бо ж Тернопіль нині формує свою базу кінолокацій!) подолають будь-які відстані, аби пройти слідами улюбленого персонажа чи наживо побачити прекрасні краєвиди, що так хвилюють душу через телевізійні екрани…


Повернутися
17.03.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...