ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №106

Є слово, здатне творити дива. Перетворювати ненависть на любов, ворожнечу на дружбу, руїни на майданчик для будівництва чогось нового. Це слово – пробач… Але як же непросто буває вимовити це слово…

Ніщо не може так обтяжувати, як невміння прощати. Ніщо так не дошкуляє, як гострий камінь ненависті, що вдень і вночі живе в серці людини. Агресія руйнує не лише людські взаємини, а й увесь наш світ. Я мрію, щоб кожен солдат, де б він не був, кинув свою зброю на землю і крикнув до існуючого чи уявного ворога: «Прости мені! Я взяв забагато на себе... Я хочу сісти з тобою за один стіл зі спільним хлібом»…

  Пробачити – значить, перестати переживати з приводу скоєного, не згадувати колишні образи, навіть мимоволі або натяком, навіть подумки не продовжувати доводити «ворогу», що він поганий і у всьому неправий. Пробачити – це відпустити біль.

Образа руйнує вашу душу. Тим часом прощення є однією з форм творення. Просіть пробачення і прощайте, не чекаючи на те спеціальних нагод і дат. Бо хоч прощення і не змінює минулого, але вивільняє майбутнє.


Повернутися
03.03.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.