ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №106

Є слово, здатне творити дива. Перетворювати ненависть на любов, ворожнечу на дружбу, руїни на майданчик для будівництва чогось нового. Це слово – пробач… Але як же непросто буває вимовити це слово…

Ніщо не може так обтяжувати, як невміння прощати. Ніщо так не дошкуляє, як гострий камінь ненависті, що вдень і вночі живе в серці людини. Агресія руйнує не лише людські взаємини, а й увесь наш світ. Я мрію, щоб кожен солдат, де б він не був, кинув свою зброю на землю і крикнув до існуючого чи уявного ворога: «Прости мені! Я взяв забагато на себе... Я хочу сісти з тобою за один стіл зі спільним хлібом»…

  Пробачити – значить, перестати переживати з приводу скоєного, не згадувати колишні образи, навіть мимоволі або натяком, навіть подумки не продовжувати доводити «ворогу», що він поганий і у всьому неправий. Пробачити – це відпустити біль.

Образа руйнує вашу душу. Тим часом прощення є однією з форм творення. Просіть пробачення і прощайте, не чекаючи на те спеціальних нагод і дат. Бо хоч прощення і не змінює минулого, але вивільняє майбутнє.


Повернутися
03.03.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.