Війна. Людські обличчя

 Перший музей історії цієї війни виник торік у місті Дніпрі. А перший інтерактивний музей нещодавно відкрили на заході України — в Тернополі. Ідея зародилася у представників громадської організації "Об'єднання бойових побратимів" та реабілітаційного центру "Галич". Вони ж, за підтримки Тернопільської міської ради, з нуля й створили Інтерактивний музей бойових побратимів. Для того, щоб небайдужа громадськість змогла уявою подолати величезні відстані, доторкнутися до подій на сході України, щоб долі людей, гартованих нинішньою російсько-українською війною, суспільство не сприймало як абстракцію і щось другорядне. У невеличкому приміщенні представлено життєві історії бійців різних військових підрозділів: і ЗСУ, і добровольчих батальйонів, які воювали або воюють по всій лінії фронту — від Маріуполя до Станиці Луганської. — Задум створити музей виник іще восени 2014 року, під час мого перебування на передовій, — розповідає Роману Якелю  нинішній його директор і екскурсовод Ігор Войцехівський. — Ми з побратимами мріяли тоді, що настане час, коли війна буде лише в художніх фільмах, книжках, підручниках історії і музеях. Згодом наш задум трансформувався в оформлення першої виставкової експозиції. А повноцінний музей ми з керівником громадської організації "Об'єднання бойових побратимів" Катериною Бойко почали створювати навесні 2016-го. Ініціативу підтримали представники Тернопільської міської ради, з якими ми почали плідно співпрацювати. Вони підказали чимало корисних ідей оформлення музею, міська влада надала приміщення і телевізор для демонстрації документальних фільмів про цю війну і людину в ній...

 — Пане Ігорю, чому ви обрали саме таку концепцію музею — живі історії бійців, шлях становлення солдатів і офіцерів на фронті?

— Як будь-яка війна в давнину, нинішня в Донбасі не обходиться без людини. Попри сучасні досягнення науки і техніки, вирішальну роль у всіх боях відіграє людина. Танк, ракету, зенітну установку чи бомбу скеровує людина. Ми хотіли, щоб за тлом війни — подіями та бойовими операціями — не пропала людина, особистість. Історію творять люди, а не техніка. Тому й обрали саме таку концепцію.

— Для експозиції ви відібрали найбільш яскраві історії бійців чи всіх, хто до вас звернувся?

— Життєві історії для музею збирали по крихтах. Перебуваючи в зоні бойових дій, ми з побратимами були їх учасниками, спільно переживали події, пригоди, ділилися досвідом іще мирного життя. І яскраві історії неодмінно вкарбовувалися в пам'ять. Під час створення музею ми їх згадували, зв'язувалися зі своїми побратимами на фронті, уточнювали деталі. Так вимальовувалася ширша картина музею. І все-таки найяскравіші в музеї — історії людей з інвалідністю на війні. Наприклад, у нашому 5-му окремому батальйоні Української Добровольчої армії воював побратим на псевдо "Шуруп". Свого часу, у вересні 2014-го, я з ним починав службу в селі Піски біля Донецька. Спочатку він був штурмовиком, згодом перевівся у розвідувально-диверсійну групу. Якось під час походу в тил ворога хлопці нарвалися на ворожу засаду. "Шуруп" підірвався на розтяжці, але, незважаючи на важке поранення, пробіг, відстрілюючись, понад 30 метрів і своїми діями врятував усю групу від знищення. Через те поранення втратив ногу. Хлопці його підібрали, евакуювали в тил, до Дніпровської лікарні імені І.Мечнікова. Пізніше він лікувався у Київському центральному військовому госпіталі. За рік пройшов курс лікування й реабілітації, його протезували. І тепер "Шуруп" уже понад півроку знову воює — на спортивному протезі. Попри серйозне каліцтво, він знову диверсант, ходить у ворожий тил нарівні зі здоровими бійцями. Це зайвий раз доводить, що каліцтво — не в наших тілах, а в наших головах.

— Про що розповідають інші історії?

— Ось історія, на жаль, загиблого побратима Геннадія Дощенка ("Доща"). В нього, як і в мене, замість лівого ока був протез. Але це не стало йому на заваді. Під час війни служив у штурмовій роті, потім — у підрозділі снайперів. Уявляєте, снайпер без одного ока?! Він був другим номером у нашого побратима "Фазана" на шахті "Бутівка", що між Донецьком і Авдіївкою. Під час снайперської перестрілки "Дощ" був убитий. Але після цієї дуелі хлопці знищили не тільки групу ворожих снайперів, а й усю їхню групу прикриття. Він не був зобов'язаний іти на війну, але пішов, бо це людина сильної волі, з чіткими життєвими орієнтирами. Ще одна колоритна історія — про жінку з позивним "Гестапо" (псевдо від того, що мала медичний інструмент, яким нібито "катувала" хлопців). Жінка робила успішну кар'єру банківського працівника. Їй відкривалося велике професійне майбутнє з гідними заробітками. Та коли почалася війна, вона все залишила і вже майже два роки воює. Витягує поранених хлопців, стабілізує їхній стан і відправляє в госпіталь. Вона щаслива, що робить корисну справу. На її рахунку вже більше сотні врятованих життів. Життєві історії бійців у музеї представлено світлинами, трофейною зброєю, одягом сепаратистів, відстріляними гільзами снарядів і патронів тощо. На сьогодні виставлено понад двісті експонатів. — Ці людські життєписи мають іще й прихований бік, якого не бачать відвідувачі музею…

—Невелике приміщення, на жаль, не дає змоги виставити всі понад 1500 світлин, які ми зібрали й описали. Кожна має свою історію, свого героя, містить свою розповідь про нього. Щодо речових експонатів, то приймаємо лише ті, які пов'язані з конкретною особистістю, її діями, успіхами, можливо, невдачами. Бо хочемо, щоб вони викликали живі спогади й емоції. Наприклад, з гранатометом-"мухою" Катерина Бойко пройшла через усі Піски. Незважаючи на обстріли, прильоти мін і снарядів, відважна дівчина дійшла до бліндажа, обнімаючи гранатомет, наче дитину. На "мусі" — напис: "Кобрі" від бійців ДУК". Таких гранатометів багато, але цей має неповторну історію і тому він у музеї.

— Цей музей залишиться громадським чи таки має шанс стати комунальним, з постійним фінансуванням з міського бюджету?

— Ми хочемо домогтися цього, оформляємо необхідну документацію. Бо музей має бути створений відповідно до всіх наукових норм і вимог, з усіма описами, книгами, фондами. Музейна система досить бюрократична. Тому має минути певний період, поки отримаємо всі документи й дозволи. Коли музей буде належно оформлений, передамо його в комунальну власність міста Тернополя і вже потім будемо розширювати, щоб на його базі створити музей історії Українського війська. Хочемо, щоб у ньому була представлена історія творення Українського війська — від приблизно двох тисяч років до нашої ери, з початку етногенезу слов'ян, і до наших днів. Буде представлено періоди сарматів, готів, гунів, далі — Козацька доба, Січові стрільці, Українська Галицька армія, Українська Повстанська армія… Хочемо показати історію війська як у періоди державності України, так і в періоди, коли державність була втрачена. З концепціями війська, видами озброєнь, тактиками, стратегіями тощо. — Хто відвідує Музей бойових побратимів? — Найбільш масові відвідувачі — учні загальноосвітніх шкіл, профтехучилищ, ліцеїв, інших навчальних закладів. Приходять також люди старшого і середнього віку, молодь. У музеї немає плати за вхід, не приймаємо пожертв. Коли виникають фінансові питання, на допомогу приходять благодійники. Вони ж, за потреби, надають транспорт. А дрібні витрати нас не обтяжують, нам приємно, що музейною справою ми долучаємося до перемоги в цій війні.