Любов, помножена на дев’ять!

Їх дім наповнений веселим щебетом. Усі дітки — веселі, привітні, слухняні, охайно вдягнуті. Під час понад годинного інтерв’ю, коли усі дев’ятеро гралися в одній кімнаті, жодного разу не чути було між ними ані сварки, ні суперечки.    В оселі першими нас зустрічають  допитливі двійнятка Ярослав і Миколка. Їм по два рочки, і наразі в багатодітній сім’ї вони — наймолодші.  Хоча, хтозна, може, за кілька років у родині на світ з’являться ще малята? Надія та Іван Сердинські переконані — дасть Бог дитину, дасть і на дитину. І це в наш-то непростий час, коли багато хто і на другу дитину не хоче «відважитися»…

Ще 12 років тому Надя і уявити собі не могла, що у неї вдома буде таке багатство — троє доньок і аж шестеро синів! Хоча і вона, і її чоловік родом теж із багатодітних родин. «Нас у сім’ї було п’ятеро , а в Івановій родині — четверо, а у нас якраз дев’ятеро діток — ніби склали усіх докупи», — жартує жінка. У свої 34 вона є берегинею чималого сімейного вогнища, і на її плечі, звісно, лягає найбільше клопотів у цьому домі. Запитую, як воно – доглядати за дитячою “армією”? “Я і вчитель, і вихователь, і прибиральниця, – відповідає Надія. – Сил для всього дає Бог і щоденна молитва”.

Надія та Іван обоє родом з Монастирищини. Жінка розповідає, що вони з чоловіком жили в сусідніх селах, ще й до школи разом ходили. Тож приятелювали змалечку. Коли ж подорослішали, симпатія перейшла в глибші почуття, які згодом привели молодих людей до вінця. З тих пір, як зізнається подружжя, вони — одне ціле.

«У нас є все, але зайвого не буває»

Жінка зізнається: не планували мати стількох дітей, але Бог розпорядився по-своєму. Першою народилася Марічка, нині їй 12. Через рік з «копійками» – Михайлик, ще через два – Павло. Потім з’явилися на світ двійнята Богдан і Вероніка — їм нині по 8 років. А невдовзі — за рік — “знайшли у капусті”  донечку Надю, ще за два — сина Руслана. Коли Надія завагітніла всьоме, лікарі ошелешили її новиною – знову матиме двійню. Народжувати Ярослава і Колю поїхала до Тернополя. Жінка зізнається: траплялося, «добрі» лікарі радили їй: «І не набридло ото народжувати і народжувати?.. Давай ми «допоможемо», щоб більше діток не було…»  Я відмовилася. Я ніколи на шкодувала, що нас так багато. Всі дають собі раду. Важко було тільки з першими дітьми, коли доводилося вчилася і доглядати, і пеленати, і годувати… Це було ще до ери памперсів і пральки-автомата, турбот вистачало… Нині ж усі — і дівчатка, і хлопці, допомагають по хаті, вчу праці на кухні і на господарці. Привчаю прибирати у своїх кімнатах, підтримувати порядок.

Мене часто запитують, як даю собі раду з дітьми, скільки літрів борщу варю, скільки буханців хліба печу… Не лічу того, — зізнається жінка. Ставлю великий баняк на плиту і варю стільки, щоб на обід вистачило. А хліба як забракне, докуповую у магазині. Живемо з городу, 60 соток маємо. Годує нас худоба: корова, кури, свині…   Тому я завжди кажу, що у нас є все , але не буває нічого зайвого. У побуті діти невибагливі: їдять і носять те, що Бог дасть. Проте діти ростуть і потреби змінюються. Найбільша потреба – у теплому одязі та взутті. А ще у дітей є мрія — комп’ютер, вони його ну ду-у-же хочуть. Зважаючи на тотальну «комп’ютеризацію» та «інтернетизацію», їх бажання «вибадами» аж ніяк не назвеш.  От тільки до нього ми ще не «доробилися» — чекаємо, може, хтось небайдужий би допоміг…

Три кути хати — на жінці, один — на чоловікові

Жінка звикла вставати рано-вранці, виряджати малюків до школи і дитсадка, готувати їжу, прибирати і прати одяг по кілька разів на день, не спускаючи при цьому очей з найменших. Повертаючись зі школи, за найменшими доглядають старші діти. Допомагають вони матері й в усіх інших хатніх справах. Слів “не буду”, “не хочу” у цій сім’ї не почуєш. Любов до дітей тут ґрунтується на вихованні у них почуття обов’язку і відповідальності одне перед одним.

Із малечею нескладно, каже мама Надя, адже діти їй у всьому допомагають. Старша донька Марічка у свої дванадцять — господиня на всі руки. І за меншими пригляне, і прибере, і їсти приготує. «Уже й пляцки, і бісквіти умію сама пекти», — зізнається дівчина. Лаври «майстер-шефа» не дають спокою і 11-річному Михайлу — теж рветься до кухні, хоче навчитися готувати. А ще — рубає та складає дрова, годує кролів, словом, без роботи не сидить!

«Кажуть, що три кути хати тримаються на жінці, а один на чоловікові, — говорить Надя. — Але таки чоловік, як мій, і всі чотири кути на собі «потягне» — хвалить «другу половинку» жінка. І хвалить недаремно. Іван трудяга — на ньому і дім, і город, і  їсти приготувати, коли потрібно, може. Голова сім’ї, попри щоденні клопоти, намагається якнайбільше вільного часу присвячувати дітям. А як вони тягнуться до нього, як слухають тата!

«Найголовніше - навчити всіх жити в мирі з іншими, із собою, показати дітям, що разом вони сила, — розповідає Іван. — Ми своїм прикладом показуємо дітям, що труднощів не боїмося. Недарма ж у нас така велика родина. З Божою допомогою поставимо усіх на ноги».