«Голос країни…» тернополянки з Лондона!

Уже  однієї цієї фрази вистачило, аби всі тернополяни, які минулого недільного вечора принишкли перед блакитним екраном, вслухаючись у “Голос країни”, затамували подих і взялися тримати кулаки за нашу землячку. І це… спрацювало! Відтепер Христина Дмитрик — підопічна тренера Сергія Бабкіна  і одна з учасниць проекту. А нам усім кортить, звісно ж, дізнатися про талановиту землячку більше. І хоча нині Христина уже знову в Лондоні (вона, як зауважила сама жінка, в Україну приїжджала буквально на кілька днів зйомок), “НОВІЙ…” вдалося сконтактувати з нею і дізнатися про деякі ексклюзивні подробиці з життя…

Якщо співати — то хором!

Її любов до музики родом з дитинства. Ще 8-річною школяркою Христина  почала відвідувати Тернопільську дитячу хорову школу “Зоринка”.

“Саме її керівник – світлої пам’яті Ізидор Доскоч — назавжди прищепив мені любов до хорового співу, і з його подачі я уже дев’ятий рік є лідером і диригентом рок-хору в Лондоні… Цей хор – колосальне явище в музичній культурі Британії, адже він налічує загалом 26 тисяч осіб! Я ж керую чотирма сотнями хористів. Хор аматорський, у ньому займаються люди різного віку і професій — вчителі, лікарі, хтось уже пенсіонер, а хтось ще зовсім юний… Більшість хористів — англійці, але є вихідці з Австралії, Америки і навіть мої земляки-українці…”

 У  12 років Христина разом з батьками та молодшим братиком виїхала з Тернополя.  “Ми переїхали з сім’єю в Англію у 2001 році, коли мама вступила до університету в Лондоні, — розповідає Христина Дмитрик. — Ми з братом (він молодший за мене, йому на той час було тільки 10) зовсім трішки знали англійську мову і спершу нам  було важко звикнути.  Перші місяці я плакала і сумувала за Тернополем і друзями. Але згодом  вчителька музики дізналася, що я співаю і граю на фортепіано. Після першого шкільного концерту, де я, пригадую,  заспівала пісню Селін Діон, у мене уже з’явилися нові друзі і впевненість у собі.  Так почалася моя музична кар’єра…

З часом я вступила до Королівської Музичної академії в Лондоні. Один з найзнаковіших для мене моментів — коли, виступаючи у престижному концертному залі “Віґмор Хол”, акапельно виконала українську пісню “Ой, летіли дикі гуси” і побачила сльози на очах слухачів-англійців…

Ми з хором часто виступаємо як на великих сценах, як, скажімо, відомий стадіон “Уемблі”, так і на менших, збираємо кошти на різноманітні благодійні акції.  До слова, нині разом з хористами готуємося до поїздки в Україну на початку серпня,  а саме до Львова і рідного мені Тернополя. Проте оскільки кількість місць у літаку обмежена, сюди на перший раз приїдуть  лише 70 хористів.”

Голос до «Голосу…» доведе

“На проект “Голос країни’7” вирішила піти, бо хотіла почути реакцію тренерів та української публіки, — каже Христина. — А ще тому, що сумую за Україною, і участь у вокальному шоу дала мені ще один привід частіше її відвідувати… Дуже хвилювалася під час виступу. Навіть коли співала на “Уемблі” перед десятьма тисячами глядачів, переживала менше…  Проте коли “відспівалася” і взялася до “хорового співу” з тренерами проекту, відразу ж хвилювання спало і відчула себе як удома…

Тішуся, що стала частиною проекту “Голос країни” і що маю такого тренера, як Сергій Бабкін. Власне, і його пісню “Нева” для сліпих прослуховувань обрала тому, що давно слухаю та люблю і цього виконавця, і гурт “5nizza”, учасником якого він є.  Це моя перша участь у такому вокальному шоу і для мене дуже приємно було почути схвальні відгуки про свій виступ — і від української публіки, і від англійських друзів. А найбільш щемна — підтримка рідних. Батьки хочуть,  щоб я займалася улюбленою справою, а мій чоловік (він англієць), аби мене підтримати, спеціально прилетів зі мною до Києва із Лондона! Каже, що тепер підштовхуватиме мене взяти участь ще й в англійському варіанті “Голосу…”


Повернутися
25.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.