«Голос країни…» тернополянки з Лондона!

Уже  однієї цієї фрази вистачило, аби всі тернополяни, які минулого недільного вечора принишкли перед блакитним екраном, вслухаючись у “Голос країни”, затамували подих і взялися тримати кулаки за нашу землячку. І це… спрацювало! Відтепер Христина Дмитрик — підопічна тренера Сергія Бабкіна  і одна з учасниць проекту. А нам усім кортить, звісно ж, дізнатися про талановиту землячку більше. І хоча нині Христина уже знову в Лондоні (вона, як зауважила сама жінка, в Україну приїжджала буквально на кілька днів зйомок), “НОВІЙ…” вдалося сконтактувати з нею і дізнатися про деякі ексклюзивні подробиці з життя…

Якщо співати — то хором!

Її любов до музики родом з дитинства. Ще 8-річною школяркою Христина  почала відвідувати Тернопільську дитячу хорову школу “Зоринка”.

“Саме її керівник – світлої пам’яті Ізидор Доскоч — назавжди прищепив мені любов до хорового співу, і з його подачі я уже дев’ятий рік є лідером і диригентом рок-хору в Лондоні… Цей хор – колосальне явище в музичній культурі Британії, адже він налічує загалом 26 тисяч осіб! Я ж керую чотирма сотнями хористів. Хор аматорський, у ньому займаються люди різного віку і професій — вчителі, лікарі, хтось уже пенсіонер, а хтось ще зовсім юний… Більшість хористів — англійці, але є вихідці з Австралії, Америки і навіть мої земляки-українці…”

 У  12 років Христина разом з батьками та молодшим братиком виїхала з Тернополя.  “Ми переїхали з сім’єю в Англію у 2001 році, коли мама вступила до університету в Лондоні, — розповідає Христина Дмитрик. — Ми з братом (він молодший за мене, йому на той час було тільки 10) зовсім трішки знали англійську мову і спершу нам  було важко звикнути.  Перші місяці я плакала і сумувала за Тернополем і друзями. Але згодом  вчителька музики дізналася, що я співаю і граю на фортепіано. Після першого шкільного концерту, де я, пригадую,  заспівала пісню Селін Діон, у мене уже з’явилися нові друзі і впевненість у собі.  Так почалася моя музична кар’єра…

З часом я вступила до Королівської Музичної академії в Лондоні. Один з найзнаковіших для мене моментів — коли, виступаючи у престижному концертному залі “Віґмор Хол”, акапельно виконала українську пісню “Ой, летіли дикі гуси” і побачила сльози на очах слухачів-англійців…

Ми з хором часто виступаємо як на великих сценах, як, скажімо, відомий стадіон “Уемблі”, так і на менших, збираємо кошти на різноманітні благодійні акції.  До слова, нині разом з хористами готуємося до поїздки в Україну на початку серпня,  а саме до Львова і рідного мені Тернополя. Проте оскільки кількість місць у літаку обмежена, сюди на перший раз приїдуть  лише 70 хористів.”

Голос до «Голосу…» доведе

“На проект “Голос країни’7” вирішила піти, бо хотіла почути реакцію тренерів та української публіки, — каже Христина. — А ще тому, що сумую за Україною, і участь у вокальному шоу дала мені ще один привід частіше її відвідувати… Дуже хвилювалася під час виступу. Навіть коли співала на “Уемблі” перед десятьма тисячами глядачів, переживала менше…  Проте коли “відспівалася” і взялася до “хорового співу” з тренерами проекту, відразу ж хвилювання спало і відчула себе як удома…

Тішуся, що стала частиною проекту “Голос країни” і що маю такого тренера, як Сергій Бабкін. Власне, і його пісню “Нева” для сліпих прослуховувань обрала тому, що давно слухаю та люблю і цього виконавця, і гурт “5nizza”, учасником якого він є.  Це моя перша участь у такому вокальному шоу і для мене дуже приємно було почути схвальні відгуки про свій виступ — і від української публіки, і від англійських друзів. А найбільш щемна — підтримка рідних. Батьки хочуть,  щоб я займалася улюбленою справою, а мій чоловік (він англієць), аби мене підтримати, спеціально прилетів зі мною до Києва із Лондона! Каже, що тепер підштовхуватиме мене взяти участь ще й в англійському варіанті “Голосу…”


Повернутися
25.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…