«Голос країни…» тернополянки з Лондона!

Уже  однієї цієї фрази вистачило, аби всі тернополяни, які минулого недільного вечора принишкли перед блакитним екраном, вслухаючись у “Голос країни”, затамували подих і взялися тримати кулаки за нашу землячку. І це… спрацювало! Відтепер Христина Дмитрик — підопічна тренера Сергія Бабкіна  і одна з учасниць проекту. А нам усім кортить, звісно ж, дізнатися про талановиту землячку більше. І хоча нині Христина уже знову в Лондоні (вона, як зауважила сама жінка, в Україну приїжджала буквально на кілька днів зйомок), “НОВІЙ…” вдалося сконтактувати з нею і дізнатися про деякі ексклюзивні подробиці з життя…

Якщо співати — то хором!

Її любов до музики родом з дитинства. Ще 8-річною школяркою Христина  почала відвідувати Тернопільську дитячу хорову школу “Зоринка”.

“Саме її керівник – світлої пам’яті Ізидор Доскоч — назавжди прищепив мені любов до хорового співу, і з його подачі я уже дев’ятий рік є лідером і диригентом рок-хору в Лондоні… Цей хор – колосальне явище в музичній культурі Британії, адже він налічує загалом 26 тисяч осіб! Я ж керую чотирма сотнями хористів. Хор аматорський, у ньому займаються люди різного віку і професій — вчителі, лікарі, хтось уже пенсіонер, а хтось ще зовсім юний… Більшість хористів — англійці, але є вихідці з Австралії, Америки і навіть мої земляки-українці…”

 У  12 років Христина разом з батьками та молодшим братиком виїхала з Тернополя.  “Ми переїхали з сім’єю в Англію у 2001 році, коли мама вступила до університету в Лондоні, — розповідає Христина Дмитрик. — Ми з братом (він молодший за мене, йому на той час було тільки 10) зовсім трішки знали англійську мову і спершу нам  було важко звикнути.  Перші місяці я плакала і сумувала за Тернополем і друзями. Але згодом  вчителька музики дізналася, що я співаю і граю на фортепіано. Після першого шкільного концерту, де я, пригадую,  заспівала пісню Селін Діон, у мене уже з’явилися нові друзі і впевненість у собі.  Так почалася моя музична кар’єра…

З часом я вступила до Королівської Музичної академії в Лондоні. Один з найзнаковіших для мене моментів — коли, виступаючи у престижному концертному залі “Віґмор Хол”, акапельно виконала українську пісню “Ой, летіли дикі гуси” і побачила сльози на очах слухачів-англійців…

Ми з хором часто виступаємо як на великих сценах, як, скажімо, відомий стадіон “Уемблі”, так і на менших, збираємо кошти на різноманітні благодійні акції.  До слова, нині разом з хористами готуємося до поїздки в Україну на початку серпня,  а саме до Львова і рідного мені Тернополя. Проте оскільки кількість місць у літаку обмежена, сюди на перший раз приїдуть  лише 70 хористів.”

Голос до «Голосу…» доведе

“На проект “Голос країни’7” вирішила піти, бо хотіла почути реакцію тренерів та української публіки, — каже Христина. — А ще тому, що сумую за Україною, і участь у вокальному шоу дала мені ще один привід частіше її відвідувати… Дуже хвилювалася під час виступу. Навіть коли співала на “Уемблі” перед десятьма тисячами глядачів, переживала менше…  Проте коли “відспівалася” і взялася до “хорового співу” з тренерами проекту, відразу ж хвилювання спало і відчула себе як удома…

Тішуся, що стала частиною проекту “Голос країни” і що маю такого тренера, як Сергій Бабкін. Власне, і його пісню “Нева” для сліпих прослуховувань обрала тому, що давно слухаю та люблю і цього виконавця, і гурт “5nizza”, учасником якого він є.  Це моя перша участь у такому вокальному шоу і для мене дуже приємно було почути схвальні відгуки про свій виступ — і від української публіки, і від англійських друзів. А найбільш щемна — підтримка рідних. Батьки хочуть,  щоб я займалася улюбленою справою, а мій чоловік (він англієць), аби мене підтримати, спеціально прилетів зі мною до Києва із Лондона! Каже, що тепер підштовхуватиме мене взяти участь ще й в англійському варіанті “Голосу…”


Повернутися
25.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.