Звернення Андрія Закревського №13

Тривалий час Україна не могла друкувати гроші так, як їй хочеться: існувала і діяла спеціальна поправка, яка забороняла просто так друкувати українську валюту. Цей контроль з боку міжнародних банків довгий час не дозволяв українській економіці розвиватися, тому що «м’яка інфляція» змушує людей витрачати гроші, а відсутність грошей - змушує їх економити.

Як це не дивно, але емісія, пов’язана з війною, і відпущений курс допоміг нашим виробникам, змусив людей задуматися про те, чи є сенс зберігати гроші, перекрив дорогу імпорту. Це тривало недовго, перше півріччя 2014 року. Потім влада «одумалася» і почала займатися шкідництвом.

У підручниках є дуже проста схема розвитку країни за допомогою монетарної політики, за якою, до речі, свого часу пішла Білорусь: різке і велике збільшення соціальних платежів. Тобто, влада починає друкувати власну валюту, але не роздавати її банкам, а віддавати пенсіонерам та соціально незахищеним громадянам.

Найбільше пенсіонери і незаможні боятися втратити житло, тому, отримавши пенсії, вони віднесли гроші в ЖКГ, енергетику, газовикам. Причому відносили вони ці гроші за ринковими цінами. Двірники стали отримувати більшу зарплату, ЖЕКи - ремонтувати труби, а підприємства, які займаються виробництвом шпалер і кахлю на території Білорусі - стали розвиватися, тому що інфляція не дала можливості купувати польський кахель.

За три роки Білорусь перестала купувати українську ковбасу і молоко і стала виробляти свою.

Білоруські пенсіонери самі розподілили гроші так, як було необхідно людям, а значить і країні.

Що зробила Україна? Вона надрукувала гроші, і віддала їх банкам, які купили валюту. На цю валюту України купила газ у Газпрому (80%) і віддала на війну (20%).

 

Повернутися
23.04.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...