«Найкращим пам’ятником усім тим, хто віддав своє життя за цю країну, має стати сама країна…»

«Три роки тому у такі ж лютневі дні я вперше зрозумів, що страху може не бути.  Не бути узагалі.  Бо є щось важливіше, ніж твій страх, чи втома, чи незнання, як саме правильно зробити… Це коли молоді хлопці, твої ровесники або й навіть молодші за тебе, стікаючи кров’ю, помирають у тебе на руках… А єдине, що можеш зробити ти — робити усе, що потрібно, аби не помер наступний…    Уявляєш, я не запам’ятав облич. Рани, які обробляв, запам’ятав, а обличчя — ні… Так донині і не знаю, де і хто ті, кого рятував на Майдані…»  

Майдан для нього — не просто слово. І не просто спогади. Майдан йому ще не відболів… А тим часом на нього уже наклалися спогади про пройдену війну…

Кілька днів тому нашого земляка, майданівця, волонтера,  заступника начальника медичної служби Самооборони Майдану, голову медичного загону спецпризначення «Білі берети», учасника АТО (позивний «Хрест»), лікаря-стоматолога Андрія Салагорника указом Президента до третьої річниці Революції Гідності було нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Але мова — не про орден. Бо що орден? «Я і на Майдан, і на війну йшов не за орденом, — каже Андрій. — А тому, що — «ніхто, крім нас…»

 Пережите все ще дається взнаки. Про Майдан та війну, а ще — про людську байдужість, яка вбиває найбільше, Андрій не може розповідати без хвилювання…  

З Майдану-у «Білі берети»

Страху не було.  Він зник ще на Майдані, куди Андрій, залишивши удома дружину і маленького сина, їхав цілеспрямовано – вступити до медичної служби, і де пережив найважчі та найстрашніші дні штурмів та розстрілів… «Навчаючись на стоматолога, я навіть уявити не міг, що колись надаватиму першу медичну допомогу під обстрілом снайперів», - зізнається чоловік. - І що це відбуватиметься на Майдані у самому «серці України»… Бігаючи 20 лютого по Інститутській під свист куль, я переконував себе, що це не насправді… Може, тому мені й пощастило повернутися звідти додому без жодної подряпини… Але на так зване «нормальне» життя перелаштуватися так і не вдалося. Я порадився із побратимом, з яким познайомився на Майдані  Андрієм  Куком – також стоматологом, але зі Львова, і , бачачи, до чого йдуть події в Криму та на Донбасі, ми взялися  організувати медичну службу, на кшталт такої, як була на Майдані. Власне, і до наших рядів залучали по-максимуму побратимів-майданівців… Нашим першочерговим завданням було навчити азів медичної допомоги як цивільних, так і учасників АТО.  Так виникла громадська організація – медичний загін спецпризначення «Білі берети»  - нині ця організація розрослася до Всеукраїнської.

На війні медик – головна мішень для снайпера

 Разом із побратимами з «Білих беретів» ми часто виїжджали чергувати медиками на передову. Це було ще у перші місяці війни, коли спорядження наших військових, особливо добробатів, залишало бажати кращого… Пригадую, як  віз пораненого на «газельці», яка ледь не розвалилася дорогою, у той час як волонтерський реанімобіль… возив запчастини для начальника бригади! Щоправда, після нашої розмови з начмедом реанімобіль передали бригаді для його безпосередньої роботи…

Узимку 2015-го, якраз під час трагічних подій під Дебальцевим, я отримав повістку і пішов до війська.  Хоча як співзасновник волонтерського медичного загону міг і не йти, а продовжувати і тут робити те, що робив. Але, знову ж таки – «якщо не я, то хто?». Після закінчення двомісячного терміну навчання в Житомирській області мене залишили курсовим офіцером при військово-медичній академії. Пощастило також побувати на десятиденних курсах по навчанню інструкторів з тактичної медицини в Естонії, звідки приїхав сертифікованим тренером за стандартами НАТО. Згодом мене направили у 59-ий мобільний госпіталь у Луганську область, де я був начальником стоматологічного кабінету, а також продовжував навчати військовиків тактичної медицини. В чому специфіка стоматологічної практики в умовах війни? В тому, що завжди знайдеться солдат, який не боїться найризикованішого бойового завдання, а от сідати стоматологічне крісло- побоюється… (Сміється-авт.) Якщо ж серйозно, лікар у цивільному житті і лікар на війні – абсолютно різні речі, і це слід враховувати…

Виїжджаючи в підрозділи на навчання, тижнями ми працювали  на самій передовій-так званих «нулях». Специфіка роботи там була такою, що на передовій саме ти, медик, є головною мішенню для снайпера, бо ж у критичну мить саме ти врятуєш життя солдатам. Тому ми завжди працювали без будь-яких розпізнавальних знаків — лікарських пов’язок, навіть латексні рукавички брали чорні, аби вони були непомітними…  

 Загалом у ЗСУ я прослужив 15 місяців. Демобілізувавшись, розповів про пережите-перебуте для волонтерського фотопроекту «Якби не війна», який нині мандрує Україною, розповідаючи історії учасників АТО. Моя історія там ще найбільш «лайтова», а є хлопці, які пережили ТАКЕ… Траєкторія війни руйнівна і лишає свій слід в житті кожного І для того, щоб цей слід був не таким болючим, ветерани АТО мають відчувати реальну підтримку- від держави і людей, а не чути звідусіль: «Ми вас туди не посилали»…  Та кожен із нас - з тих, хто воював, - робив це за себе, і за «того хлопця»-себто, за тих, хто в цей час ходив по клубах та кафешках, і тішився, як у нього все добре склалося! Я теж міг би сидіти в кабінеті, приймати пацієнтів, заробляти гроші, щодня бачити дружину і обіймати дитину, спати у теплому ліжку – що ще потрібно? Але  узяв до рук зброю і пішов захищати Батьківщину. Чому я це зміг зробити, а хтось – ні? Цими днями ми вшановували пам'ять героїв Небесної Стоні, згадували про загиблих на сході воїнів, носили квіт до пам’ятників. Як на мене, найкращим пам’ятником усім тим, хто віддав своє життя за цю країну, має стати сама країна.  Пам’ятником, на умовному п’єдесталі якого кожен з загиблих Героїв готовий би був підписатися під простим написом: «Не даремно».

Демобілізовані атовці не просять у держави «золоту рибку», вони просять лише «вудку», аби самому її зловити, але їм і того не дають…  Пільги для відкриття власного бізнесу атовцям? Ні, не чули… Владі не до нас: вона дбає за власний бізнес…

Тим не менше, нині я відкрив власну справу - стоматологічний кабінет Sonrisa, що на пр. С. Бандери, 63, і вже працюю там.  Побратимам-атовцям – знижки.


Повернутися
25.02.2017
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.