ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №103

Колись, ще в часи козаччини, коли хотіли дізнатися щось про людину, її запитували не «Хто ти», а  «Чий/чия ти?» Тобто, яких батьків діти? Цікаво, якби таке нині запитали у нас…

Хто ми? Чиї онуки та правнуки? Чи знаємо ми свій родовід? Буває, що люди нічого не можуть сказати уже про дідідів-прадідів. А ось народи Азії знають свій родовід за сім-вісім поколінь, а іноді й більше. Але не українці, які з дитинства були втягнені у коловорот масового штучного забування.

 Понад піввіку вся країна хворіла «добровільною амнезією», коли українці вважали за правильне не розповідати дітям про «неугодних» системі предків-  замордованих голодом,  розкуркулених та відправлених до Сибіру селян, «ворогів народу»- воїнів УПА, розстріляних і замучених, зниклих безвісти, засланих на чужину на важкі роботи. Дуже влучно написали брати Капрнови про Забудь-річку, ту саму, яку давні греки називали Лета. Тільки у грецькій міфології ця річка розділяє світи живих і мертвих, аби душа, переходячи через неї, забувала своє минуле, а в українських реаліях Забудь-річка розлилася між поколіннями й тече між ними досі чи не в кожній родині.  «Забудь-річка», яку вирито поперек людської пам’яті, пам’яті поколінь.  Її прокопали просто поміж нами і батьками, щоб ми не могли довідатися, ким є насправді. Щоб сини й доньки засланих на сибіри упівців, які там і залишилися (в Україні ні на нормальну освіту, ні на роботу дітям «ворогів народу» сподіватися було годі) кілька десятиліть по тому дивилися десь в російській глибинці новини про телевізору і коментували «звірства хунти та бандєровцов».

Стирання  пам’яті губить націю і цілі народи, нівелює всі надбання минулого й знову й знову породжує війни, кров, входження в ту ж річку забуття та історичного небуття.

Діти виросли, не знаючи про своїх пращурів. Дітей виховували без озирання у минуле. І зараз ми пожинаємо свої плоди.  

Потрібно розповідати дітям і онукам, хто їх предки, чиєї вони крові і якої нації. Потрібно пробудити інтерес до історії свого роду, щоб людина усвідомила себе частиною свого народу.    

Недаремно синонімом до слова «родовід» є коріння. Якщо людина не знає своїх предків, то й не є носієм їх цінностей, а відтак може змінювати їх залежно від ситуації. Як дерево без кореня, яке стоятиме, поки не подме вітер. І впаде у той бік, куди його похилить вітер історії.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...