ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №103

Колись, ще в часи козаччини, коли хотіли дізнатися щось про людину, її запитували не «Хто ти», а  «Чий/чия ти?» Тобто, яких батьків діти? Цікаво, якби таке нині запитали у нас…

Хто ми? Чиї онуки та правнуки? Чи знаємо ми свій родовід? Буває, що люди нічого не можуть сказати уже про дідідів-прадідів. А ось народи Азії знають свій родовід за сім-вісім поколінь, а іноді й більше. Але не українці, які з дитинства були втягнені у коловорот масового штучного забування.

 Понад піввіку вся країна хворіла «добровільною амнезією», коли українці вважали за правильне не розповідати дітям про «неугодних» системі предків-  замордованих голодом,  розкуркулених та відправлених до Сибіру селян, «ворогів народу»- воїнів УПА, розстріляних і замучених, зниклих безвісти, засланих на чужину на важкі роботи. Дуже влучно написали брати Капрнови про Забудь-річку, ту саму, яку давні греки називали Лета. Тільки у грецькій міфології ця річка розділяє світи живих і мертвих, аби душа, переходячи через неї, забувала своє минуле, а в українських реаліях Забудь-річка розлилася між поколіннями й тече між ними досі чи не в кожній родині.  «Забудь-річка», яку вирито поперек людської пам’яті, пам’яті поколінь.  Її прокопали просто поміж нами і батьками, щоб ми не могли довідатися, ким є насправді. Щоб сини й доньки засланих на сибіри упівців, які там і залишилися (в Україні ні на нормальну освіту, ні на роботу дітям «ворогів народу» сподіватися було годі) кілька десятиліть по тому дивилися десь в російській глибинці новини про телевізору і коментували «звірства хунти та бандєровцов».

Стирання  пам’яті губить націю і цілі народи, нівелює всі надбання минулого й знову й знову породжує війни, кров, входження в ту ж річку забуття та історичного небуття.

Діти виросли, не знаючи про своїх пращурів. Дітей виховували без озирання у минуле. І зараз ми пожинаємо свої плоди.  

Потрібно розповідати дітям і онукам, хто їх предки, чиєї вони крові і якої нації. Потрібно пробудити інтерес до історії свого роду, щоб людина усвідомила себе частиною свого народу.    

Недаремно синонімом до слова «родовід» є коріння. Якщо людина не знає своїх предків, то й не є носієм їх цінностей, а відтак може змінювати їх залежно від ситуації. Як дерево без кореня, яке стоятиме, поки не подме вітер. І впаде у той бік, куди його похилить вітер історії.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.