Анекдоти №104

Якби Толстой і Достоєвський зустрілися, то написали б роман «Війна та ідіоти».

**

Жінка на прийомі у лікаря:

— Лiкарю, чому ви сказали, щоб я висунула язик? Я вже давно це зробила, а ви на нього навіть не дивитеся?

— У тиші зручніше знайомитися з історією вашої хвороби.

* * *

Чоловік збирається йти, крутиться перед дзеркалом.

— Ти куди зібрався?

— На іподром.

— Тоді поквапся, а то твоя кобила вже двiчi телефонувала.

* * *

— Уявляєш, вчора прийшли гості, а мій чоловік почав розповідати непристойний анекдот. Так я його виставила за двері.

— Молодець, правильно зробила.

— І все — гості, щоб почути закінчення, пішли за ним.

* * *

Подружжя сидить у барі. Тут дружина помічає чоловiка біля барної стійки і показує на нього:

— Дивись, ось iз цим хлопцем я розлучилася сім років тому, і вiдтодi він усе п’є.

— Дурницi, ніхто стільки не святкує.

**

— Розумна, вихована, інтелігентна, навіть добра! Але як сідаю з дитиною за уроки, ніби два строки відсидiла.

**

Оголошення в поліклініці: «Лікар­няні сьогодні не видаватимуть. Якщо ви дійшли до поліклініки — дійдете й до роботи».

**

Коли я чую: «Буде й на твоїй вулиці свято», вiдразу сумнiваюся, чи на тій вулиці я живу?

 * * *

 Cара каже вчительці свого сина:

— Як ви могли дати моєму Сьомi завдання, в якому пляшка пива коштувала 37 копійок? Мій Мойша від хвилювання не мiг заснути!

 * * *

 У генерала народився онук. Щоб дізнатися, на кого він схожий, генерал посилає в пологовий будинок ад’ютанта.

— На вас! — радісно повідомляє ад’ютант.

— Доповідай деталі!

— Внучок ваш лисий, пузатий, нічого не тямить і весь час кричить.

 * * *

 Розмовляють дві подруги:

— Я зустрілася з чоловіком, але він мені не сподобався. Як ввічливо відмовити йому в подальшому спілкуванні?

— Я зазвичай у такому випадку в борг прошу велику суму. Ще жодного разу не було, щоб потім вони самі не зникали.

 * * *

 — Жінко, ця сукня вас повнить!

— Правда? А я все на пиріжки грішила.

**

Коли я чую: «Буде й на твоїй вулиці свято», вiдразу сумнiваюся, чи на тій вулиці я живу?

 * * *

 Cара каже вчительці свого сина:

— Як ви могли дати моєму Сьомi завдання, в якому пляшка пива коштувала 37 копійок? Мій Мойша від хвилювання не мiг заснути!

 * * *

 У генерала народився онук. Щоб дізнатися, на кого він схожий, генерал посилає в пологовий будинок ад’ютанта.

— На вас! — радісно повідомляє ад’ютант.

— Доповідай деталі!

— Внучок ваш лисий, пузатий, нічого не тямить і весь час кричить.

 * * *

 Розмовляють дві подруги:

— Я зустрілася з чоловіком, але він мені не сподобався. Як ввічливо відмовити йому в подальшому спілкуванні?

— Я зазвичай у такому випадку в борг прошу велику суму. Ще жодного разу не було, щоб потім вони самі не зникали.

 * * *

 — Жінко, ця сукня вас повнить!

— Правда? А я все на пиріжки грішила.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.