Анекдоти №104

Якби Толстой і Достоєвський зустрілися, то написали б роман «Війна та ідіоти».

**

Жінка на прийомі у лікаря:

— Лiкарю, чому ви сказали, щоб я висунула язик? Я вже давно це зробила, а ви на нього навіть не дивитеся?

— У тиші зручніше знайомитися з історією вашої хвороби.

* * *

Чоловік збирається йти, крутиться перед дзеркалом.

— Ти куди зібрався?

— На іподром.

— Тоді поквапся, а то твоя кобила вже двiчi телефонувала.

* * *

— Уявляєш, вчора прийшли гості, а мій чоловік почав розповідати непристойний анекдот. Так я його виставила за двері.

— Молодець, правильно зробила.

— І все — гості, щоб почути закінчення, пішли за ним.

* * *

Подружжя сидить у барі. Тут дружина помічає чоловiка біля барної стійки і показує на нього:

— Дивись, ось iз цим хлопцем я розлучилася сім років тому, і вiдтодi він усе п’є.

— Дурницi, ніхто стільки не святкує.

**

— Розумна, вихована, інтелігентна, навіть добра! Але як сідаю з дитиною за уроки, ніби два строки відсидiла.

**

Оголошення в поліклініці: «Лікар­няні сьогодні не видаватимуть. Якщо ви дійшли до поліклініки — дійдете й до роботи».

**

Коли я чую: «Буде й на твоїй вулиці свято», вiдразу сумнiваюся, чи на тій вулиці я живу?

 * * *

 Cара каже вчительці свого сина:

— Як ви могли дати моєму Сьомi завдання, в якому пляшка пива коштувала 37 копійок? Мій Мойша від хвилювання не мiг заснути!

 * * *

 У генерала народився онук. Щоб дізнатися, на кого він схожий, генерал посилає в пологовий будинок ад’ютанта.

— На вас! — радісно повідомляє ад’ютант.

— Доповідай деталі!

— Внучок ваш лисий, пузатий, нічого не тямить і весь час кричить.

 * * *

 Розмовляють дві подруги:

— Я зустрілася з чоловіком, але він мені не сподобався. Як ввічливо відмовити йому в подальшому спілкуванні?

— Я зазвичай у такому випадку в борг прошу велику суму. Ще жодного разу не було, щоб потім вони самі не зникали.

 * * *

 — Жінко, ця сукня вас повнить!

— Правда? А я все на пиріжки грішила.

**

Коли я чую: «Буде й на твоїй вулиці свято», вiдразу сумнiваюся, чи на тій вулиці я живу?

 * * *

 Cара каже вчительці свого сина:

— Як ви могли дати моєму Сьомi завдання, в якому пляшка пива коштувала 37 копійок? Мій Мойша від хвилювання не мiг заснути!

 * * *

 У генерала народився онук. Щоб дізнатися, на кого він схожий, генерал посилає в пологовий будинок ад’ютанта.

— На вас! — радісно повідомляє ад’ютант.

— Доповідай деталі!

— Внучок ваш лисий, пузатий, нічого не тямить і весь час кричить.

 * * *

 Розмовляють дві подруги:

— Я зустрілася з чоловіком, але він мені не сподобався. Як ввічливо відмовити йому в подальшому спілкуванні?

— Я зазвичай у такому випадку в борг прошу велику суму. Ще жодного разу не було, щоб потім вони самі не зникали.

 * * *

 — Жінко, ця сукня вас повнить!

— Правда? А я все на пиріжки грішила.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...