Анекдоти №104

Якби Толстой і Достоєвський зустрілися, то написали б роман «Війна та ідіоти».

**

Жінка на прийомі у лікаря:

— Лiкарю, чому ви сказали, щоб я висунула язик? Я вже давно це зробила, а ви на нього навіть не дивитеся?

— У тиші зручніше знайомитися з історією вашої хвороби.

* * *

Чоловік збирається йти, крутиться перед дзеркалом.

— Ти куди зібрався?

— На іподром.

— Тоді поквапся, а то твоя кобила вже двiчi телефонувала.

* * *

— Уявляєш, вчора прийшли гості, а мій чоловік почав розповідати непристойний анекдот. Так я його виставила за двері.

— Молодець, правильно зробила.

— І все — гості, щоб почути закінчення, пішли за ним.

* * *

Подружжя сидить у барі. Тут дружина помічає чоловiка біля барної стійки і показує на нього:

— Дивись, ось iз цим хлопцем я розлучилася сім років тому, і вiдтодi він усе п’є.

— Дурницi, ніхто стільки не святкує.

**

— Розумна, вихована, інтелігентна, навіть добра! Але як сідаю з дитиною за уроки, ніби два строки відсидiла.

**

Оголошення в поліклініці: «Лікар­няні сьогодні не видаватимуть. Якщо ви дійшли до поліклініки — дійдете й до роботи».

**

Коли я чую: «Буде й на твоїй вулиці свято», вiдразу сумнiваюся, чи на тій вулиці я живу?

 * * *

 Cара каже вчительці свого сина:

— Як ви могли дати моєму Сьомi завдання, в якому пляшка пива коштувала 37 копійок? Мій Мойша від хвилювання не мiг заснути!

 * * *

 У генерала народився онук. Щоб дізнатися, на кого він схожий, генерал посилає в пологовий будинок ад’ютанта.

— На вас! — радісно повідомляє ад’ютант.

— Доповідай деталі!

— Внучок ваш лисий, пузатий, нічого не тямить і весь час кричить.

 * * *

 Розмовляють дві подруги:

— Я зустрілася з чоловіком, але він мені не сподобався. Як ввічливо відмовити йому в подальшому спілкуванні?

— Я зазвичай у такому випадку в борг прошу велику суму. Ще жодного разу не було, щоб потім вони самі не зникали.

 * * *

 — Жінко, ця сукня вас повнить!

— Правда? А я все на пиріжки грішила.

**

Коли я чую: «Буде й на твоїй вулиці свято», вiдразу сумнiваюся, чи на тій вулиці я живу?

 * * *

 Cара каже вчительці свого сина:

— Як ви могли дати моєму Сьомi завдання, в якому пляшка пива коштувала 37 копійок? Мій Мойша від хвилювання не мiг заснути!

 * * *

 У генерала народився онук. Щоб дізнатися, на кого він схожий, генерал посилає в пологовий будинок ад’ютанта.

— На вас! — радісно повідомляє ад’ютант.

— Доповідай деталі!

— Внучок ваш лисий, пузатий, нічого не тямить і весь час кричить.

 * * *

 Розмовляють дві подруги:

— Я зустрілася з чоловіком, але він мені не сподобався. Як ввічливо відмовити йому в подальшому спілкуванні?

— Я зазвичай у такому випадку в борг прошу велику суму. Ще жодного разу не було, щоб потім вони самі не зникали.

 * * *

 — Жінко, ця сукня вас повнить!

— Правда? А я все на пиріжки грішила.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.