За фільм «Брати…» - на Шевченківську премію!

 Тернопільський актор та режисер Олег Мосійчук претендує на найпрестижнішу державну нагороду

Якщо ви й досі не бачили фільму “Брати. Остання сповідь” (але невже є ще хтось, хто його не бачив?), то… маєте чудовий стимул його переглянути! Річ у тім, що саме він претендує на найпрестижнішу державну нагороду — Шевченківську премію у номінації  “Кіномистецтво”. Але будемо відверті — навіть без висунення на цю поважну премію (стрічка уже неодноразово отримувала нагороди міжнародних кінофестивалів) фільм “Брати. Остання сповідь”  однозначно вартує перегляду. Бо це — один з найсильніших українських фільмів, знятих останнім часом. Бо — справжній, до мурашок. Бо — про те, що болить… А для  тернополян знаковим є те, що одну з головних ролей у стрічці — одного з двох братів, 85-річного Войтка,  зіграв наш земляк, народний артист України, глибокий талановитий актор та потужний режисер, головний режисер Тернопільського обласного драматичного театру ім.

Т. Г. Шевченка Олег Мосійчук.  Тепер він, як і творча група фільму “Брати…” (автор сценарію і режисер Вікторія Трофіменко, оператор-постановник Ярослав Пілунський, художник-постановник Владлен Одуденко, виконавці головних ролей Олег Мосійчук і Віктор Демерташ) — претендент на Шевченківську премію. На Національну премію України ім. Т. Шевченка в галузі “Кіномистецтво” також претендує анімаційний серіал “Моя країна – Україна” в особі керівника проекту Степана Коваля.

Як повідомляє сайт комітету Національної премії України ім. Тараса Шевченка, 30 січня відбулося засідання, під час якого були проведені перший і другий тури конкурсного відбору серед літературно-мистецьких творів, висунутих на здобуття Національної премії 2017 року.

Третій етап відбору, за результатами якого стануть відомі лауреати Шевченківської премії, відбудеться 20 лютого.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.