За фільм «Брати…» - на Шевченківську премію!

 Тернопільський актор та режисер Олег Мосійчук претендує на найпрестижнішу державну нагороду

Якщо ви й досі не бачили фільму “Брати. Остання сповідь” (але невже є ще хтось, хто його не бачив?), то… маєте чудовий стимул його переглянути! Річ у тім, що саме він претендує на найпрестижнішу державну нагороду — Шевченківську премію у номінації  “Кіномистецтво”. Але будемо відверті — навіть без висунення на цю поважну премію (стрічка уже неодноразово отримувала нагороди міжнародних кінофестивалів) фільм “Брати. Остання сповідь”  однозначно вартує перегляду. Бо це — один з найсильніших українських фільмів, знятих останнім часом. Бо — справжній, до мурашок. Бо — про те, що болить… А для  тернополян знаковим є те, що одну з головних ролей у стрічці — одного з двох братів, 85-річного Войтка,  зіграв наш земляк, народний артист України, глибокий талановитий актор та потужний режисер, головний режисер Тернопільського обласного драматичного театру ім.

Т. Г. Шевченка Олег Мосійчук.  Тепер він, як і творча група фільму “Брати…” (автор сценарію і режисер Вікторія Трофіменко, оператор-постановник Ярослав Пілунський, художник-постановник Владлен Одуденко, виконавці головних ролей Олег Мосійчук і Віктор Демерташ) — претендент на Шевченківську премію. На Національну премію України ім. Т. Шевченка в галузі “Кіномистецтво” також претендує анімаційний серіал “Моя країна – Україна” в особі керівника проекту Степана Коваля.

Як повідомляє сайт комітету Національної премії України ім. Тараса Шевченка, 30 січня відбулося засідання, під час якого були проведені перший і другий тури конкурсного відбору серед літературно-мистецьких творів, висунутих на здобуття Національної премії 2017 року.

Третій етап відбору, за результатами якого стануть відомі лауреати Шевченківської премії, відбудеться 20 лютого.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.