За фільм «Брати…» - на Шевченківську премію!

 Тернопільський актор та режисер Олег Мосійчук претендує на найпрестижнішу державну нагороду

Якщо ви й досі не бачили фільму “Брати. Остання сповідь” (але невже є ще хтось, хто його не бачив?), то… маєте чудовий стимул його переглянути! Річ у тім, що саме він претендує на найпрестижнішу державну нагороду — Шевченківську премію у номінації  “Кіномистецтво”. Але будемо відверті — навіть без висунення на цю поважну премію (стрічка уже неодноразово отримувала нагороди міжнародних кінофестивалів) фільм “Брати. Остання сповідь”  однозначно вартує перегляду. Бо це — один з найсильніших українських фільмів, знятих останнім часом. Бо — справжній, до мурашок. Бо — про те, що болить… А для  тернополян знаковим є те, що одну з головних ролей у стрічці — одного з двох братів, 85-річного Войтка,  зіграв наш земляк, народний артист України, глибокий талановитий актор та потужний режисер, головний режисер Тернопільського обласного драматичного театру ім.

Т. Г. Шевченка Олег Мосійчук.  Тепер він, як і творча група фільму “Брати…” (автор сценарію і режисер Вікторія Трофіменко, оператор-постановник Ярослав Пілунський, художник-постановник Владлен Одуденко, виконавці головних ролей Олег Мосійчук і Віктор Демерташ) — претендент на Шевченківську премію. На Національну премію України ім. Т. Шевченка в галузі “Кіномистецтво” також претендує анімаційний серіал “Моя країна – Україна” в особі керівника проекту Степана Коваля.

Як повідомляє сайт комітету Національної премії України ім. Тараса Шевченка, 30 січня відбулося засідання, під час якого були проведені перший і другий тури конкурсного відбору серед літературно-мистецьких творів, висунутих на здобуття Національної премії 2017 року.

Третій етап відбору, за результатами якого стануть відомі лауреати Шевченківської премії, відбудеться 20 лютого.


Повернутися
12.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...