Архіви ЦРУ показали Бережанські криївки

Українські підпільники облаштовували підземелля, у яких навчалися, відпочивали, готували їсти протягом кількох місяців поспіль. А у деяких – друкарі безвилазно працювали цілий рік.

Військові Червоної армії та “МВС” безуспішно прочісували західноукраїнські ліси у їхніх пошуках. І лише спеціально підготовлені співробітники потім виявляли сховища “методом проникнення однієї особи” – пише історик, блогер Олексій Бухало для ВВС Україна про нещодавно оприлюднений рапорт ЦРУ від квітня 1950-го року.

Згідно з документом, щороку члени Організації українських націоналістів (ОУН), служби безпеки (СБ), бійці Української повстанської армії (УПА), керівники з Української головної визвольної ради (УГВР), представники Червоного Хреста, фінансових і пропагандистських відділів певний час проживали у бункерах.

Цим терміном упівці називали сховища для командування, у той час як більшість підземель – криївками. Автор документа послуговувався лише словом “бункер”.

Для підземель підпільники вибирали місце чимдалі від поселень або доріг. Перші сховища, як правило, облаштовували біля річок, де було зручно приховати сліди. Після того, як радянські службовці розкрили цю хитрість, керівники УПА скасували будь-які інструкції, довіривши командирам самостійно вибирати локацію.

Бункер, розрахований на сім-дев’ять людей, підпільники зазвичай викопували за три тижні. Це робили лише його майбутні мешканці, йдеться у рапорті, щоб забезпечити надійну конспірацію.

Підземелля у відкритому полі маскували травою, чагарниками, землею із селянських угідь. Під усім цим наливали асфальт або цемент. Таку стелю утримувало перехрещене гілля розташоване над конструкцією бункеру.

Автор рапорту описує інтер’єр криївки, де проживали підпільники взимку 1946-1947 років: “Типове сховище складалося з однієї кімнати довжиною п’ять та шириною чотири метри”.

Упівці, продовжує він, потрапляли всередину через квадратний тунель, на вході якого був дерев’яний люк, ретельно замаскований травою.

Типове сховище складалося з однієї кімнати довжиною п’ять та шириною чотири метри

    “У криївці містилися: стіл з гасовою лампою, два стільці, декілька бочок з їжею, скриня зі зброєю та амуніцією, грубка і дерев’яна конструкція поділена на дванадцять ліжок“, – ідеться у звіті.

Документ ЦРУ наголошує – підпільники “куховарили” у безмісячну ніч, щоб їх не “видав” дим над бункером, тоді ж і зігрівалися до наступного приготування їжі.

Для вентиляції передбачали спеціальні відводи, які також маскували травою або у стовбурах дерев.

У бункери підпільники залазили у грудні-січні і перебували там, допоки на землі лежав сніг. Сховища облаштовували як для упівців, що залишали їх навесні, так і для друкарів та інших спеціалістів, які жили там весь рік.

Автор рапорту вказує, що мешканці криївок спали від п’ятої години ранку до третьої години дня. Після сніданку підпільники студіювали різні предмети: воєнну історію України, політологію, партизанські методи війни, вчилися орієнтуватися за допомогою карти і компасу.

Опівночі упівці обідали, а за годину до сну – вечеряли.

Щоліта п’ятдесят підпільників проходили курс першої медичної допомоги. Тому, як правило, хтось один із мешканців бункера володів цими знаннями. Якщо ж таких не було, то хворих або поранених рятували як могли і як знали. Незалежно від обставин, їх лишали всередині до весни, адже йти за допомогою у найближче село було надто небезпечно.

Подекуди упівці вартували сховище – звітує американський службовець і описує рекомендації на випадок появи “незваного гостя”.

З ним проводили довгу лекцію про радянський режим, а потім відпускали, якщо це був знайомий підпільників. Якщо ж гостя не надто добре знали, то тримали у бункері до точного встановлення особи.

У деяких бункерах передбачали екстрений вихід через спеціальний тунель. Підпільники забирали всі папери, друкарський матеріал, зброю і, якщо дозволяв час, їжу. Десять мешканців покидали однокімнатне підземелля протягом півгодини.

Потім закопували речі і необтяжені зайвою ношею шукали місце для облаштування нового сховища.

Наприкінці Другої світової ліси прочісували частини Червоної армії, яких легко помічали упівці.

Проте автор рапорта ЦРУ зовсім не згадує війська Народного Комісаріату внутрішніх справ (НКВС).

Військових, що боролися з УПА, він позначив як “відділи МВС” (Міністерства внутрішніх справ, тобто міліції) та обмовився про “спеціальні підрозділи”.

Документ переповідає, як влітку 8 тисяч радянських службовців шукали 700 упівців у невеликому лісі. Мобільні підпільники, слідуючи за трьома лісниками, легко заманювали “загони МВС” до пасток і організовували на них засідки.

Після втрати великої кількості військових радянська влада перейшла до нового способу боротьби – методу “проникнення однієї людини”, йдеться у звіті ЦРУ.

Для збору будь-якої інформації таку людину відряджали на територію, де ймовірно діяли підпільники. Ці люди довгий час входили у довіру до місцевого населення.

Такі схемі ішли під грифом “цілком таємно”

Автор рапорта дещо помиляється, адже ще під час війни радянські партизани вже посилали своїх агентів до підпільників – метод не був новим.

Крім того, звітує він, при “управлінні МВС” у Києві діяв підрозділ, що спеціалізувався на виявленні бункерів. А загін у Дрогобичі володів інформацією про 66 криївок різних типів.

Знову ж таки тут у ЦРУ помилилися, адже підпільниками тоді займалося Міністерство державної безпеки (попередник Комітету державної безпеки – КДБ).

Радянські службовці ретельно шукали криївки. Наприклад, виявивши схованку поблизу річки, вони уважно обстежували всі водойми навколо.

Далі спецагент ЦРУ доповідав про західноукраїнський регіон, що охоплював 15 сіл. За попередньою інформацією, там був добре організований підпільний рух.

За його словами, у лісі радянські агенти затримали молодого поляка, який недолюблював українців. Почастувавши тиждень його вином та їжею, співробітники доручили юнакові дізнатися будь-що про підпільників. Однак це не дало бажаних результатів.

Після того радянські службовці пограбували декілька сільських хат і пустили чутки, що це зробив поляк.

Молодик втік до лісу. Невдовзі він зустрів двох упівців і попередив про “військових МВС” у селі. Підпільники подякували та пішли, а поляк безшумно прослідував за ними. В одному місці він помітив, як сліди зникли.

Наступного вечора те місце оточили військові. Невдовзі був бій, внаслідок якого загинули четверо упівців та шестеро радянських військових.

Так закінчується рапорт про бункери УПА, який разом з іншими нещодавно оприлюдненими документами ЦРУ демонструє масштаби українського підпільного руху.