«Картини з війни» - у Чорткові

Нашу землячку, художницю Світлану Луців тернополянам представляти зайве. Понад місяць тому ця тендітна жінка, мужній боєць (нині-військовослужбовець Тернопільської 44-ої окремої артилерійської бригади)  і талановитий митець представляла в Українському домі «Перемога» свою виставку картин з фронту.  Попередньо цю, без перебільшення, унікальну виставку (портрети військових побратимів, мальовані на дерев’яних ящиках від снарядів під час перебування у зоні АТО) оглядали у Верховній Раді та столичних школах. Пані Світлана ще тоді пообіцяла: намагатиметься привезти свої картини і у райцентри нашої області, аби показати дітям «обличчя війни»… І от-сталося:  25 січня виставка робіт Світлани Луців відкрилася у Чортківському гуманітарно-педагогічному коледжі ім. Олександра Барвінського.

-Нас із цим навчальним закладом, - розповідає пані Світлана, -  єднає давня співпраця, адже я свого часу оформляла тут їдальню, розписувала навчальні аудиторії. Дуже приємно, що директор коледжу Роман Іванович Пахолок запросив мене показати тут свої роботи, і приємно, що наша молодь так небайдуже до них поставилася… Якими широко розплющеними очима діти дивилися на ці роботи, як цікавилися ситуацією та подіями на фронті… А ще особисто для мене дуже щемним моментом стало те, що на виставці був присутнім мій 13-річний син…  Загалом до Чорткова я привезла 48 робіт, окрім «воєнних» картин, додала ще десяток, так би мовити, «цивільних» - мальованих на полотнах ще до служби в армії. Після Чорткова, планується, що виставка помандрує до Коломиї, Львова та Луцька і «на десерт»- рідну мені Бучаччину. Але це поки що-у планах, адже уже за кілька днів повертатимуся на Луганщину, де нині несу службу.

 


Повернутися
08.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.