«Картини з війни» - у Чорткові

Нашу землячку, художницю Світлану Луців тернополянам представляти зайве. Понад місяць тому ця тендітна жінка, мужній боєць (нині-військовослужбовець Тернопільської 44-ої окремої артилерійської бригади)  і талановитий митець представляла в Українському домі «Перемога» свою виставку картин з фронту.  Попередньо цю, без перебільшення, унікальну виставку (портрети військових побратимів, мальовані на дерев’яних ящиках від снарядів під час перебування у зоні АТО) оглядали у Верховній Раді та столичних школах. Пані Світлана ще тоді пообіцяла: намагатиметься привезти свої картини і у райцентри нашої області, аби показати дітям «обличчя війни»… І от-сталося:  25 січня виставка робіт Світлани Луців відкрилася у Чортківському гуманітарно-педагогічному коледжі ім. Олександра Барвінського.

-Нас із цим навчальним закладом, - розповідає пані Світлана, -  єднає давня співпраця, адже я свого часу оформляла тут їдальню, розписувала навчальні аудиторії. Дуже приємно, що директор коледжу Роман Іванович Пахолок запросив мене показати тут свої роботи, і приємно, що наша молодь так небайдуже до них поставилася… Якими широко розплющеними очима діти дивилися на ці роботи, як цікавилися ситуацією та подіями на фронті… А ще особисто для мене дуже щемним моментом стало те, що на виставці був присутнім мій 13-річний син…  Загалом до Чорткова я привезла 48 робіт, окрім «воєнних» картин, додала ще десяток, так би мовити, «цивільних» - мальованих на полотнах ще до служби в армії. Після Чорткова, планується, що виставка помандрує до Коломиї, Львова та Луцька і «на десерт»- рідну мені Бучаччину. Але це поки що-у планах, адже уже за кілька днів повертатимуся на Луганщину, де нині несу службу.

 


Повернутися
08.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.