«Картини з війни» - у Чорткові

Нашу землячку, художницю Світлану Луців тернополянам представляти зайве. Понад місяць тому ця тендітна жінка, мужній боєць (нині-військовослужбовець Тернопільської 44-ої окремої артилерійської бригади)  і талановитий митець представляла в Українському домі «Перемога» свою виставку картин з фронту.  Попередньо цю, без перебільшення, унікальну виставку (портрети військових побратимів, мальовані на дерев’яних ящиках від снарядів під час перебування у зоні АТО) оглядали у Верховній Раді та столичних школах. Пані Світлана ще тоді пообіцяла: намагатиметься привезти свої картини і у райцентри нашої області, аби показати дітям «обличчя війни»… І от-сталося:  25 січня виставка робіт Світлани Луців відкрилася у Чортківському гуманітарно-педагогічному коледжі ім. Олександра Барвінського.

-Нас із цим навчальним закладом, - розповідає пані Світлана, -  єднає давня співпраця, адже я свого часу оформляла тут їдальню, розписувала навчальні аудиторії. Дуже приємно, що директор коледжу Роман Іванович Пахолок запросив мене показати тут свої роботи, і приємно, що наша молодь так небайдуже до них поставилася… Якими широко розплющеними очима діти дивилися на ці роботи, як цікавилися ситуацією та подіями на фронті… А ще особисто для мене дуже щемним моментом стало те, що на виставці був присутнім мій 13-річний син…  Загалом до Чорткова я привезла 48 робіт, окрім «воєнних» картин, додала ще десяток, так би мовити, «цивільних» - мальованих на полотнах ще до служби в армії. Після Чорткова, планується, що виставка помандрує до Коломиї, Львова та Луцька і «на десерт»- рідну мені Бучаччину. Але це поки що-у планах, адже уже за кілька днів повертатимуся на Луганщину, де нині несу службу.

 


Повернутися
08.02.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...