Лосятин: унікальне село, мешканці якого самі забезпечують себе паливом

На Тернопільщині є унікальне село, мешканці якого самі забезпечують себе паливом для власних домівок. Цим паливом стали відходи їх основного бізнесу — вирощування малини. Завдяки фінансуванню ПРООН кооператив придбав і запустив брикетну лінію.

Село Лосятин Кременецького району Тернопільської області відоме в далеко за межами свого району, пише “Економічна правда”.

Перш за все, тим, що вкрай мала кількість людей з нього їде на заробітки — в селі є усі можливості заробити, а в сільськогосподарський сезон Лосятин стає важливим роботодавцем для сусідніх сіл.

Його мешканці об’єдналися у два кооперативи, що займаються вирощуванням малини та суниць. Саме ці кооперативи дозволяють лосятинцям успішно продавати свою продукцію в Україні та за кордоном за вигідними цінами і не особливо перейматися роботою деінде.

Однак це не єдине, чим особлива громада Лосятина. Те, що починалося як ягідний кооператив, продовжилося як енергетичний. Тепер лосятинці самі забезпечують себе паливом для власних домівок. Цим паливом стали відходи їх основного бізнесу — вирощування малини.

“Ось цим ми опалюємо наші домівки”, — показує темно-коричневі брикети голова кооперативу “Ягідний край” Віктор Придатко. — “У нас цієї сировини достатньо. У кожного члена кооперативу значні ділянки і багато стебел малини, які раніше просто спалювали на полях”.

Технологія вирощування малини, яка використовуються в Лосятині, передбачає її зрубування щоосені. Раніше мешканці села просто спалювали величезні стоси малинових стебел, проте штрафи за задимлене повітря змусили задуматися про те, як позбавитися від таких витрат.

Хтось із членів кооперативу запропонував перетворити проблему у можливість економити на опаленні домівок. Завдяки фінансуванню з боку ПРООН та ЄС кооператив “Ягідний край” придбав та запустив у роботу брикетну лінію.

Лінію розмістили у непримітному ангарі поряд з холодильною камерою — одним із найважливіших активів кооперативу. Сюди селяни привозять в’язки малини і звідси забирають свої брикети, оплативши лише собівартість роботи установки.

“Виходить суттєво дешевше, ніж газ”, — каже Придатко. — “Хоча багато людей ще палять газом, бо хочуть залишити собі субсидію. Мені за останні роки держава нарахувала близько 13 тис грн, проте я їх не забиратиму — є власне паливо”


Повернутися
08.02.2017
Категорія: Господар
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...