«Якщо надворі було мінус 51°, на роботу у тайгу не посилали. Але при мінус 50° треба було йти «пахати»…»

 Спогади очевидців про те, як сімдесят років тому енкаведисти виселяли галичан до Сибіру — за те, що ті «жили біля лісу, годували «бандьорів».

Незабаром колишньому електрику Степану Плонському, що мешкає у Лісниках під Бережанами, виповниться вісімдесят. Чоловік  часто згадує тяжке дитинство і таку ж трудну юність, які припали на післявоєнні часи. Коли розповідає про свої пригоди  внучці, племінникам, ті  сприймають почуте як кіно жахів, - пише Іван Фаріон у статті для «Високого Замку». Їм важко повірити, що у ХХ столітті радянська влада, котра величала себе народною, до їхньої родини та тисяч інших краян ставилася гірше, ніж до худоби…

Іван та Агафія Плонські разом з чотирма малолітніми дітьми мешкали на лапшинському хуторі, в урочищі Гунищі, під самим лісом. Як усі тамтешні ґазди, поралися на полі, доглядали корову, свиню, курей, у саду тримали велику пасіку. Пан Іван добре столярував, міг зробити діжку, цебрик, а ще був вправним мисливцем. Хоча через перенесену у шість років скарлатину майже  втратив слух, давав собі раду, життя йшло розміреною ходою. Все перемінилося після того, як у Галичину прийшли “другі совіти”…

Те, що разом з “визволителями” насувається біда, зрозумів, коли у їхні краї стали вчащати вигнані голодом з дому українці зі сходу. На продукти вони міняли одежу, інші речі. Один з таких небог, що носив у мішку за плечима  гибель, ножівку,  напросився до Плонських вставляти підлогу. Хоча пан Іван міг обійтися своїми силами, голодному з “великої України” не відмовив. Прийняв  до себе, аби перебув лиху годину.

А невдовзі лихо в’їхало на це обійстя на підводах з озброєними комісарами. Шукали “бандьорів”. Поводилися  як останні бандити: крики, лайка, погрози. По тому, як у хліві кинули оком на вгодованого кабанчика, пан Іван зрозумів, що дні його пацюка — пораховані. Щоб не залишити дітей голодними, як тільки облавці від’їхали, перевіз порося через березник до брата Мартина. Непрошені гості через кілька днів навідалися знову — з воріт відразу до стайні!  Коли побачили порожню кучу, накинули Плонському-старшому ремінь від автомата на шию і давай душити: куди подів свиню? Змушений був збрехати, що продав її на базарі, аби дітям  купити якогось лаха. Енкаведисти від люті жбурнули господаря на землю, давай бити.

А іншим разом зайди  у Плонських таки поживилися. Від молодої ялівки залишили йому лише тельбухи…

То був не останній візит більшовиків у Гунища. Одного вересневого ранку, коли найменший син Івана Плонського, семирічний Петрусь, йшов у село до школи, його спинили люди у шкірянках, що гнали назустріч на фірі: “Ти чий будеш? А-а-а-а! Тоді сідай з нами!”. Повезли малого назад додому. Там наказали збиратися татові й мамі, 14-річному братові Грицеві, 4-річній сестричці Гані. Пояснили: живеш біля лісу, значить, годуєш “бандьорів”! А раз так… Потім хтось казав, що вивезти Плонських порадив районній владі голова сільради, якому треба було виконати спущений з району план-рознарядку депортації “ворогів народу”…

Про те, що виселяють його родину, шестикласнику Степану  шепнув хтось з вчителів. Заплаканий учень побіг до сільського клубу, де разом з трьома іншими родинами під наглядом озброєних солдатів збилися в купку родичі. “Москалі” загребли і його. Всіх повезли у бережанську тюрму. У її підвалах людей було набито як оселедців, дихнути годі. Щоночі викликали на допити і тата. Хто звідки приходив до тебе з лісу? Що казали? Що ти кому давав? Іван Плонський лише розводив руками. Так і не дізнавшись нічого для них цікавого, через два місяці енкаведисти дали вимордованому чоловікові підписати папір про те, що їхати Сибір він зголошується… добровільно.

На вокзалі у Тернополі сотні таких, як Плонські, “бандьор”, повантажили у товарняки  — і на чужину! Везли туди більше місяця. У заґратованих вагонах — собачий холод, їхали у благенькій осінній одежі, без провіанту. Раз на добу давали горнятко якоїсь баланди, а часом не було і її. Інколи перепадала напівгнила в’ялена риба. Маленьку Ганнусю мучила спрага. Одного разу, щоб втамувати її, вона лизнула іній на проморожених болтах-заклепках у вагоні — і обдерла на язиці шкіру…

Після багатоденних поневірянь Плонських та інших невільників доправили в Іркутську область. Їхнім пристановищем стало селище Суєтіха біля Тайшету, неподалік якого проходить залізнична колія Москва — Пекін. Табори із засудженими тут на кожному кроці.

— Лагер на лагері! — згадує пан Степан.  Поселили нас шістьох у дерев’яному бараку, у невеличкій кімнаті. Таргани і клопи домучували. Батько збив сякі-такі нари, на тому і спали. З їжею були проблеми. За продуктами стояли величезні черги. З настанням літа стало трохи легше:  на одній ділянці викорчували дерева і зробили собі невеличкий город, вирощували там картоплю. Збирали у тайзі брусницю. Складували її у ящик, де на морозі замерзала, а взимку добували звідти.  Тато працював біля циркулярки, мама відкидала сніги. Я ходив до школи. Через те, що не вмів говорити по-російськи, місцеві ровесники знущалися наді мною — штурхали, обзивали. “Сиділи” у нашому селищі представники різних національностей: латиші, литовці, чеченці, кримські татари. Були і узбеки, яких засудили через  “багатожонство”. Було  двоє греко-католицьких священиків, один з них працював у шахті, інший — фірманив. Коли у 1957-му на світ з’явився мій молодший брат Богдан, вони підпільно охрестили його…

У 1953 році, коли врізав дуба Сталін, Степан Плонський (на той час вже працював у столярному цеху, виготовляв “фінські будиночки”) зі своїм другом Федьком Бурмасом з Івано-Франківщини надумали втікати додому.  Батькам нічого не сказали (і ті подумали, що їхні сини загинули у тайзі від рук якогось “зека”) — на попутну машину, а потім на поїзд до Москви. Провідник-пияк, погрожуючи висадити на наступній станції “зайців”, забрав усі їхні гроші. Добре, що разом їхали у рідні краї інші українці, вони всю дорогу ділилися з  підлітками харчами.

Сяк-так добрався додому, де зустріла втішена бабуся. Прочувши про появу втікача із Сибіру, Степана викликали до себе “органи”. Стали вербувати його. Начальник міліції каже: “У нас здєсь осталось єщо полтора бандіта: одін — високій, второй — нізкій. Гдє оні? Єслі скажеш — оставім в покоє тебя і твою семью. Дадім команду вернуть єйо домой. Нє скажеш — отошльом тебя, куда Макар тєлят не гонял…”. А Степан на те: “Ви хіба не знаєте, звідки я приїхав? Ні про кого  нічого не знаю…”.

Відмова від співпраці з НКВС  коштувала Степанові волі. Його запроторили у “каталажку”, помістили у тернопільську, згодом у львівську тюрму. Звідти запакували у вагони — і на схід. Везли на станцію у “воронку”, людей набили утричі більше, ніж можна було, ще й вихлопні гази у цю залізну пачку спрямували. Задихаючись, етаповані непритомніли. Після того  Степан не міг переносити запаху відпрацьованого бензину…

Зі Львова — у харківські каземати. Сиділи там у тюрмі, збудованій ще за російської цариці Катерини ІІ. В’язниця наполовину у землі, мури — товщиною більше метра. У камерах — по 50 осіб. Харчували тією ж ненависною баландою. А далі — пересильна тюрма у Новосибірську. Конвоїри  з представників Середньої Азії клацають затворами і белькотять: “Шаг влєво, шаг вправо, шаг ввєрх — стрєлять буду!”.

 

Врешті-решт привезли Степана Плонського в Усть-Кут, де річка Вітім (через свій норов відома ще як “Угрюм-ріка”). По ній етапували у селище з дивною назвою Мама. А потім на катерах ще 200 кілометрів у сибірську глушину, звідки, кажуть, ніхто ніколи не втікав. У тамтешніх горах, куди можна було добратися тільки верхи на конях, для радянської промисловості добували слюду. Степану випало бути “сумконосом” — у речовому мішку за плечима носив по 30 кілограмів  вибухівки, яку закладали у шурфи.  Взимку температура повітря там опускалася до 62 градусів морозу. Коли градусник показував −51о, на роботу на відкритій місцевості не посилали, хіба що — в шахту. Але коли було −50о, треба було йти “пахати”…

Багато чого довелося пережити і батькові-матері з рештою дітей, яких вирішили переправити до Степана. По дорозі до нього катер зупинився на замерзлій річці, “ворогів народу” без будь-якого провіанту висадили на берег і сказали: “Робіть,  що хочете!”. Неподалік був кінний завод, де погодилися дати притулок. Добре, що там жили щирі люди, які почали зносити українцям  свої продукти. Самі колись пережили таке саме…

Дев’ять років Плонські провели у Сибіру. Коли повернулися додому, рідна хата в урочищі Гунищі виявилася заселеною. Багато здоров’я коштувало повернути її назад…

Всі ці події у наших співрозмовників, Степана і Петра Плонських, — і зараз ніби перед очима. Дивуються, як вдалося все це пережити, звідки взялися сили.


Повернутися
08.02.2017
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…