«Якщо надворі було мінус 51°, на роботу у тайгу не посилали. Але при мінус 50° треба було йти «пахати»…»

 Спогади очевидців про те, як сімдесят років тому енкаведисти виселяли галичан до Сибіру — за те, що ті «жили біля лісу, годували «бандьорів».

Незабаром колишньому електрику Степану Плонському, що мешкає у Лісниках під Бережанами, виповниться вісімдесят. Чоловік  часто згадує тяжке дитинство і таку ж трудну юність, які припали на післявоєнні часи. Коли розповідає про свої пригоди  внучці, племінникам, ті  сприймають почуте як кіно жахів, - пише Іван Фаріон у статті для «Високого Замку». Їм важко повірити, що у ХХ столітті радянська влада, котра величала себе народною, до їхньої родини та тисяч інших краян ставилася гірше, ніж до худоби…

Іван та Агафія Плонські разом з чотирма малолітніми дітьми мешкали на лапшинському хуторі, в урочищі Гунищі, під самим лісом. Як усі тамтешні ґазди, поралися на полі, доглядали корову, свиню, курей, у саду тримали велику пасіку. Пан Іван добре столярував, міг зробити діжку, цебрик, а ще був вправним мисливцем. Хоча через перенесену у шість років скарлатину майже  втратив слух, давав собі раду, життя йшло розміреною ходою. Все перемінилося після того, як у Галичину прийшли “другі совіти”…

Те, що разом з “визволителями” насувається біда, зрозумів, коли у їхні краї стали вчащати вигнані голодом з дому українці зі сходу. На продукти вони міняли одежу, інші речі. Один з таких небог, що носив у мішку за плечима  гибель, ножівку,  напросився до Плонських вставляти підлогу. Хоча пан Іван міг обійтися своїми силами, голодному з “великої України” не відмовив. Прийняв  до себе, аби перебув лиху годину.

А невдовзі лихо в’їхало на це обійстя на підводах з озброєними комісарами. Шукали “бандьорів”. Поводилися  як останні бандити: крики, лайка, погрози. По тому, як у хліві кинули оком на вгодованого кабанчика, пан Іван зрозумів, що дні його пацюка — пораховані. Щоб не залишити дітей голодними, як тільки облавці від’їхали, перевіз порося через березник до брата Мартина. Непрошені гості через кілька днів навідалися знову — з воріт відразу до стайні!  Коли побачили порожню кучу, накинули Плонському-старшому ремінь від автомата на шию і давай душити: куди подів свиню? Змушений був збрехати, що продав її на базарі, аби дітям  купити якогось лаха. Енкаведисти від люті жбурнули господаря на землю, давай бити.

А іншим разом зайди  у Плонських таки поживилися. Від молодої ялівки залишили йому лише тельбухи…

То був не останній візит більшовиків у Гунища. Одного вересневого ранку, коли найменший син Івана Плонського, семирічний Петрусь, йшов у село до школи, його спинили люди у шкірянках, що гнали назустріч на фірі: “Ти чий будеш? А-а-а-а! Тоді сідай з нами!”. Повезли малого назад додому. Там наказали збиратися татові й мамі, 14-річному братові Грицеві, 4-річній сестричці Гані. Пояснили: живеш біля лісу, значить, годуєш “бандьорів”! А раз так… Потім хтось казав, що вивезти Плонських порадив районній владі голова сільради, якому треба було виконати спущений з району план-рознарядку депортації “ворогів народу”…

Про те, що виселяють його родину, шестикласнику Степану  шепнув хтось з вчителів. Заплаканий учень побіг до сільського клубу, де разом з трьома іншими родинами під наглядом озброєних солдатів збилися в купку родичі. “Москалі” загребли і його. Всіх повезли у бережанську тюрму. У її підвалах людей було набито як оселедців, дихнути годі. Щоночі викликали на допити і тата. Хто звідки приходив до тебе з лісу? Що казали? Що ти кому давав? Іван Плонський лише розводив руками. Так і не дізнавшись нічого для них цікавого, через два місяці енкаведисти дали вимордованому чоловікові підписати папір про те, що їхати Сибір він зголошується… добровільно.

На вокзалі у Тернополі сотні таких, як Плонські, “бандьор”, повантажили у товарняки  — і на чужину! Везли туди більше місяця. У заґратованих вагонах — собачий холод, їхали у благенькій осінній одежі, без провіанту. Раз на добу давали горнятко якоїсь баланди, а часом не було і її. Інколи перепадала напівгнила в’ялена риба. Маленьку Ганнусю мучила спрага. Одного разу, щоб втамувати її, вона лизнула іній на проморожених болтах-заклепках у вагоні — і обдерла на язиці шкіру…

Після багатоденних поневірянь Плонських та інших невільників доправили в Іркутську область. Їхнім пристановищем стало селище Суєтіха біля Тайшету, неподалік якого проходить залізнична колія Москва — Пекін. Табори із засудженими тут на кожному кроці.

— Лагер на лагері! — згадує пан Степан.  Поселили нас шістьох у дерев’яному бараку, у невеличкій кімнаті. Таргани і клопи домучували. Батько збив сякі-такі нари, на тому і спали. З їжею були проблеми. За продуктами стояли величезні черги. З настанням літа стало трохи легше:  на одній ділянці викорчували дерева і зробили собі невеличкий город, вирощували там картоплю. Збирали у тайзі брусницю. Складували її у ящик, де на морозі замерзала, а взимку добували звідти.  Тато працював біля циркулярки, мама відкидала сніги. Я ходив до школи. Через те, що не вмів говорити по-російськи, місцеві ровесники знущалися наді мною — штурхали, обзивали. “Сиділи” у нашому селищі представники різних національностей: латиші, литовці, чеченці, кримські татари. Були і узбеки, яких засудили через  “багатожонство”. Було  двоє греко-католицьких священиків, один з них працював у шахті, інший — фірманив. Коли у 1957-му на світ з’явився мій молодший брат Богдан, вони підпільно охрестили його…

У 1953 році, коли врізав дуба Сталін, Степан Плонський (на той час вже працював у столярному цеху, виготовляв “фінські будиночки”) зі своїм другом Федьком Бурмасом з Івано-Франківщини надумали втікати додому.  Батькам нічого не сказали (і ті подумали, що їхні сини загинули у тайзі від рук якогось “зека”) — на попутну машину, а потім на поїзд до Москви. Провідник-пияк, погрожуючи висадити на наступній станції “зайців”, забрав усі їхні гроші. Добре, що разом їхали у рідні краї інші українці, вони всю дорогу ділилися з  підлітками харчами.

Сяк-так добрався додому, де зустріла втішена бабуся. Прочувши про появу втікача із Сибіру, Степана викликали до себе “органи”. Стали вербувати його. Начальник міліції каже: “У нас здєсь осталось єщо полтора бандіта: одін — високій, второй — нізкій. Гдє оні? Єслі скажеш — оставім в покоє тебя і твою семью. Дадім команду вернуть єйо домой. Нє скажеш — отошльом тебя, куда Макар тєлят не гонял…”. А Степан на те: “Ви хіба не знаєте, звідки я приїхав? Ні про кого  нічого не знаю…”.

Відмова від співпраці з НКВС  коштувала Степанові волі. Його запроторили у “каталажку”, помістили у тернопільську, згодом у львівську тюрму. Звідти запакували у вагони — і на схід. Везли на станцію у “воронку”, людей набили утричі більше, ніж можна було, ще й вихлопні гази у цю залізну пачку спрямували. Задихаючись, етаповані непритомніли. Після того  Степан не міг переносити запаху відпрацьованого бензину…

Зі Львова — у харківські каземати. Сиділи там у тюрмі, збудованій ще за російської цариці Катерини ІІ. В’язниця наполовину у землі, мури — товщиною більше метра. У камерах — по 50 осіб. Харчували тією ж ненависною баландою. А далі — пересильна тюрма у Новосибірську. Конвоїри  з представників Середньої Азії клацають затворами і белькотять: “Шаг влєво, шаг вправо, шаг ввєрх — стрєлять буду!”.

 

Врешті-решт привезли Степана Плонського в Усть-Кут, де річка Вітім (через свій норов відома ще як “Угрюм-ріка”). По ній етапували у селище з дивною назвою Мама. А потім на катерах ще 200 кілометрів у сибірську глушину, звідки, кажуть, ніхто ніколи не втікав. У тамтешніх горах, куди можна було добратися тільки верхи на конях, для радянської промисловості добували слюду. Степану випало бути “сумконосом” — у речовому мішку за плечима носив по 30 кілограмів  вибухівки, яку закладали у шурфи.  Взимку температура повітря там опускалася до 62 градусів морозу. Коли градусник показував −51о, на роботу на відкритій місцевості не посилали, хіба що — в шахту. Але коли було −50о, треба було йти “пахати”…

Багато чого довелося пережити і батькові-матері з рештою дітей, яких вирішили переправити до Степана. По дорозі до нього катер зупинився на замерзлій річці, “ворогів народу” без будь-якого провіанту висадили на берег і сказали: “Робіть,  що хочете!”. Неподалік був кінний завод, де погодилися дати притулок. Добре, що там жили щирі люди, які почали зносити українцям  свої продукти. Самі колись пережили таке саме…

Дев’ять років Плонські провели у Сибіру. Коли повернулися додому, рідна хата в урочищі Гунищі виявилася заселеною. Багато здоров’я коштувало повернути її назад…

Всі ці події у наших співрозмовників, Степана і Петра Плонських, — і зараз ніби перед очима. Дивуються, як вдалося все це пережити, звідки взялися сили.


Повернутися
08.02.2017
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.