ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №102

Про мир у всьому світі прийнято говорити або тостуючи на застіллі, або після масштабних трагедій. Будемо відвертими – більшість людей і гадки не має, як досягнути миру в усьому світі, і чи можливо це взагалі. Але та ж більшість періодично у це вірить. Від трагедії до трагедії.

Термін придатності такої віри спливає за один-два дні, не пізніше. Як тільки страх перед насиллям згасає, питання миру в усьому світі перестає турбувати абсолютну більшість. Больовий поріг притуплюється. Співчуття відмирає. Україна нині перебуває у такому затьмареному стані свідомості, як боксер, котрий кілька разів добряче пропустив, і тепер йому дуже залежить на тому, аби, бризкаючи кривавою піною з рота, дати здачі. Тоді як насправді треба зійти з рингу і бігти у спортзал качати м'язи.

Нам не «світить» Нобелівська премія миру. Нам нема в кого просити і молитися про мир. Війни і терор починає не Бог, а люди. І мир почнеться також із нас: тоді, коли це стане особистою відповідальністю кожного. Сучасна Україна, яка знає достеменно, що таке насилля, війна та терор, має значно більший потенціал стати на чолі просування ідеалів миру у світі, ніж, наприклад, благополучна Швеція. Проте поки залишатиметься хоч одна людина, котра бажатиме смерті іншій, насилля не закінчиться.

Махатма Ганді казав, що принцип око за око зробить весь світ сліпим. Хтось доволі доскіпливий обов’язково зауважив би, що осліпне не весь світ. Наприкінці залишиться самотній одноокий «мститель»…


Повернутися
03.02.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.