ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №102

Про мир у всьому світі прийнято говорити або тостуючи на застіллі, або після масштабних трагедій. Будемо відвертими – більшість людей і гадки не має, як досягнути миру в усьому світі, і чи можливо це взагалі. Але та ж більшість періодично у це вірить. Від трагедії до трагедії.

Термін придатності такої віри спливає за один-два дні, не пізніше. Як тільки страх перед насиллям згасає, питання миру в усьому світі перестає турбувати абсолютну більшість. Больовий поріг притуплюється. Співчуття відмирає. Україна нині перебуває у такому затьмареному стані свідомості, як боксер, котрий кілька разів добряче пропустив, і тепер йому дуже залежить на тому, аби, бризкаючи кривавою піною з рота, дати здачі. Тоді як насправді треба зійти з рингу і бігти у спортзал качати м'язи.

Нам не «світить» Нобелівська премія миру. Нам нема в кого просити і молитися про мир. Війни і терор починає не Бог, а люди. І мир почнеться також із нас: тоді, коли це стане особистою відповідальністю кожного. Сучасна Україна, яка знає достеменно, що таке насилля, війна та терор, має значно більший потенціал стати на чолі просування ідеалів миру у світі, ніж, наприклад, благополучна Швеція. Проте поки залишатиметься хоч одна людина, котра бажатиме смерті іншій, насилля не закінчиться.

Махатма Ганді казав, що принцип око за око зробить весь світ сліпим. Хтось доволі доскіпливий обов’язково зауважив би, що осліпне не весь світ. Наприкінці залишиться самотній одноокий «мститель»…


Повернутися
03.02.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.