Різдво без кордонів, або Як тернополяни французів вертепом дивували

Різдво святкують в усьому світі, хто 25 грудня, хто 7 січня, але в цей день усі збираються в родинному колі, щоб розділити радість від народження Христа й усім разом відчути домашнє тепло й затишок. Не забувають про звичаї й традиції наші заробітчани за кордоном, намагаються святкувати Різдво так, як удома з колядками, вертепом і з кутею, а тому стараються триматися разом, об’єднуючись у різноманітні організації, асоціації, щоб вкотре зібратися на тому чи іншому святі й провести його хай на чужині, але по-родинному.

Так, цьогорічне Різдво зустріла й 24-річна Світлана Дем’янчук зі своїм чоловіком Тарасом із Золотого Потоку Бучацького району, які вже півтора року живуть і працюють у столиці Франції – Парижі, пише “НОВА Тернопільська газета». Там вони й познайомилися з іншими заробітчанами з Чернівеччини та інших регіонів України, які об’єдналися в асоціацію «Ідеї без кордонів». «Дуже сумую за домом, – зізнається Світлана, – але сили додає чоловік, який поруч зі мною. Особливо важко бути далеко від дому на свята – на Пасху, на Різдво, а Різдво я люблю особливо. Крім того, це таке свято, на яке потрібно бути з родиною, колядувати…»

Цього року на Різдво Світлану врятувала випадковість, а точніше повідомлення, яке вона отримала на телефон. У повідомленні йшлося про те, що потрібні волонтери для створення різдвяного Вертепу в Парижі. Організовувала дане дійство асоціація «Ідеї без кордонів», яка вже багато років активно працює над тим, щоб розвивати й популяризувати звичаї і традиції, щоб підтримувати їх серед українців.

– Асоціацію «Ідеї без кордонів» очолює Марія Серженюк, яка мешкає в Парижі вже 17 років, – розповідає Світлана. – Сама ж асоціація відносно молода й існує шість років. Її основне завдання – організація свят, виступів, відродження українських традицій.

За словами нашої землячки, волонтери в «Ідеї без кордонів» збираються не лише на Різдво чи на Великдень, вони організовують також свята вишиванки, виставки до Шевченківських днів, ярмарки.

– І ось, коли я прочитала повідомлення, то подумала, що це чудова можливість відчути радість свята на відстані від дому, – продовжує Світлана. – В повідомленні був вказаний час і місце першої репетиції. За вказаною адресою зібралася компанія хлопців і дівчат, а також керівник організації, режисер постановки Олена Віолова. Ми познайомилися і почали працювати. Репетиції у нас були з листопада, за той період усі дуже здружилися. Вертеп складався з таких дійових осіб – три Царі, Ірод, Чорт, два Янголи, Циганка, віншувальники і Жид Пастушок, якого грала я.

7 січня на Різдво Вертеп запросили до православної церкви в Парижі, після цього вони поїхали до Ейфелевої вежі, де повторили дійство, а потім колядували в громадському транспорті, в метро.

– Звичайно, іншим людям було трохи дивно, коли ми зайшли в костюмах, з гримом і співали, але всім подобалося, – каже Світлана. – Після того, коли ми розказали, хто ми і звідки, з нами фотографувалися, нас знімали на відео. Ми співали наші колядки «Добрий вечір тобі…», «Нова радість стала», «По всьому світу…», «Старий рік минає», «Україна колядує».

На цьому святкування не закінчилося. 8 січня організатор «Ідеї без кордонів» зробила гостину для українців, з живою музикою, колядками, розвагами, де на святкових столах були українські страви й обов’язково кутя. Там Вертеп також виступив.

– Я неймовірно рада, що взяла участь у такому дійстві, бо коли далеко від дому, то це по-особливому потрібно, – ділиться своїми враженнями Світлана. – «Ідеї без кордонів» – це дуже дружній і теплий колектив, мудрі організатори. Ми дуже вдячні їм усім за те, що відчули теплу атмосферу Різдва й дому.


Повернутися
17.01.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...