Сірники і терпіння до рекорду доведуть!

Житель Тернопільщини Мар’ян Вархолік встановив новий рекорд України - він виготовив найбільшу в Україні роботу з сірників, відтворивши тернопільський Архикатедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці.

7 квітня у Збаразькому замку в рамках відкриття виставки картин із сірників Мар’яна Вархоліка відбулася реєстрація національного рекорду України в категорії «Мистецтво» − «Найбільша барельєфна картина із сірників». Досягнення талановитого юнака засвідчила представниця національного реєстру рекордів України.

− Над цією картиною я працював півроку, щодня по кілька годин, − розповідає Мар’ян, − використав 50 тисяч сірників (це приблизно 1250 коробок). Розмір картини 74 на 95 сантиметрів. Рама, до слова, теж  із сірників.

-  Я маю хобі – складаю із сірників різні споруди, речі, гітари, стадіони, замки, – розповів молодий митець. – Почав займатися цією справою у 2009 році, коли мама поїхала на заробітки. Тоді  вперше взяв коробку сірників, клей і спробував щось змайструвати. За чотири роки такого захоплення назбиралося чимало різних виробів. Серед них — сірникові макетів стадіонів (деякі з цих спортивних споруд навіть «освітив», вмонтувавши діодні лампочки),  гітари (особливість цих гітар ще й у тому, що на їхніх струнах можна виконувати  нескладні мелодії), картини та замки Тернопілля.


Повернутися
16.04.2015
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.