Землелюб із Макіївки мріє працювати на Тернопільщині

 Мешканець Макіївки Олександр Папук свого часу був першим фермером СРСР. А в часи незалежності України самотужки розробив унікальну програму «Збалансований розвиток агропромислового комплексу в Україні». Через війну на Донбасі чоловік не може втілити в життя програму на своїй малій батьківщині, тому мріє знайти однодумців у Західній Україні, зокрема, в аграрній Тернопільщині, пише «НОВА Тернопільська газета».  

Німці оцінили розробку в 5 млн. євро

— Селянин має морально-етичне та юридичне право заробляти на своїй землі. Забезпечити таку можливість повинна держава, проте Міністерство аграрної політики та продовольства України нині абсолютно відірване від села, закони пишуть під латифундистів, котрі за безцінь користуються людськими паями, у нас взагалі немає державницького підходу до аграрної сфери, — розповів про своє бачення ситуації в країні Олександр Папук. — Політика агрохолдингів — це геноцид села, адже вони працюють виключно задля власного збагачення, їх не цікавить селянин та його проблеми. У селах скорочується поголів’я корів, свиней, не вирощують птицю, а тому зникають натуральні продукти харчування. Питання села надзвичайно болюче, тому я розробив спеціальну програму агропромислового розвитку. Понад два роки досліджував сільське господарство на пострадянському просторі й розробив перспективну стратегію розвитку села. Моя праця спрямована на можливість селянами заробляти на своїй землі, створення необмеженої кількості робочих місць, що спонукатиме молодь повернутися до села.

Про науковий винахід Олександра Васильовича знають у владних кабінетах. Авторську програму «Збалансований розвиток агропромислового комплексу в Україні» чоловік успішно захистив у Національній академії аграрних наук. Науковці рекомендували Кабінету міністрів України реалізувати її. Було чимало пропозицій купити програму, проте розробник не погодився, бо мріє самотужки втілити своє наукове дітище. Цікаво, що ноу-хау Папука зацікавило навіть німців, вони оцінили його ідею в 5 млн. євро.

Визнали фермером, але… не зрозуміли

— Я закоханий у село і сільську працю, а ще надзвичайно вболіваю за українських селян, тому не погодився на співпрацю з іноземцями, все ж вірю, що комусь буде потрібна моя ідея в Україні, — продовжує Олександр Васильович. — Народився я у Макіївці, виховувався в інтернаті. У 80-тих роках минулого століття працював у золотій копальні в Заполяр’ї, згодом — завідуючим місцевого об’єднання торгівлі, а також розвивав господарство підприємства «Якутзолото». Саме тоді зрозумів, що моє покликання — сільськогосподарська праця. Поїхав у невеличке село Косагово, що у Володимирській області в Росії, узяв в оренду 200 телят та закинуту ферму. Сам орав, сіяв, косив, годував худобу, чистив стайню, ремонтував техніку… Спершу працював по 16 годин на добу, а коли усе налагодив, — по 6-7 годин. Результати праці не забарилися: щоденно телята набирали по 1 кг 400 грам, а через рік важили по 500-600 кг. Власне після встановлення такого рекорду мене визнали першим фермером СРСР. До мене приїжджали вивчати досвід канадці, китайці, австрійці, про мене знімали документальні фільми, обрали членом правління спілки орендарів і підприємців СРСР. За рік я заробив 30 тисяч рублів, це була вартість трьох автомобілів «Волга»! Проте обком партії не сприйняв цього факту, мовляв, як це звичайний селянин заробив таку значну суму — почалися перевірки, суди, але мене підтримав куратор Кремля. Після того я повернувся на рідну Донеччину, вступив у сільськогосподарський вуз. Працював головою колгоспу, директором агропромислового комплексу.

 

Запрошення від батька Петра Порошенка

Із проголошенням Незалежності України чиновники підтримали ентузіазм Олександра Папука і виділили йому 54 га землі на Харківщині для ведення господарства. Чоловік побудував там ферму, почав розводити овець, відкрив переробне підприємство, утім нині не може продовжувати там повноцінної діяльності через перешкоджання представників місцевої влади.

— У мене є кадастровий номер на землю, утім мені досі не хочуть видати акт на право власності, не зважаючи на те, що у судах я доказав, що ділянка належить мені. За позитивне рішення мого питання чиновники вимагають 50 тисяч доларів… — обурюється Олександр Васильович. — На мою землю «кинули оком» впливові особи, тому роблять все можливе і неможливе, аби випхати мене звідти. Не знаю, доки ще доведеться боротися за свою землю…

Оскільки на Харківщині мені не вдається втілити розроблену програму, то я згоден переїхати у будь-яку область, куди б мене запросили. Я би з радістю подався у Західну Україну, зокрема на Тернопільщину. Якби мене запросили чи то керівник області, чи голова територіальної громади навіть у найзанедбаніше село, то я би за короткий термін підняв його, створив там робочі місця (маю чотири варіанти реалізації). Мій проект — експериментальний, я не прошу грошей — самотужки втілю розроблений механізм розвитку села. Мені не раз доводилося зустрічатися з політиками, міністрами, але вони або нічого не петрають у моїй розробці, або хочуть використати для власного піару. Наслухався я обіцянок від Ющенка, Тимошенко, Яценюка… Однак, ніхто не прийняв конкретного рішення щодо реалізації моєї програми. Я готовий підняти агропромисловий комплекс України, і кажу це з повною відповідальністю. П’ять років тому мене запрошував на Вінниччину батько Петра Порошенка Олексій Іванович, просив допомогти моїм винаходом. Я погодився, але оскільки ще завершував розробку програми, то відтермінував співпрацю. Однак батько президента згодом занедужав і ми вже не змогли з ним попрацювати. Один народний депутат якось нахабно закинув мені, мовляв,  мабуть, працю списав з інтернету — у мене очі на лоба полізли від його слів, адже розробці ідеї я присвятив своє життя! «Ви реалізуйте, а ми оцінимо!» — сказав він. Але як зробити державний механізм без самої держави?! Отож, шукаю можливість і вірю, що все-таки реалізую свій проект.


Повернутися
17.01.2017
Категорія: Господар
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…