ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №99

Хто з нас не любить свят? Особливо зимових, коли так легко почуватися казково навіть дорослим!   То чому ж тоді у нас ця казка лише  раз у рік і саме в конкретний день, якого годі дочекатися?.. Ні, я не про суперечки щодо того, коли доцільніше святкувати Різдво -25 грудня чи 7 січня. Я про очікування свята як таке…

Чи всім зручно жити отак, від дати до дати, від олів’є до олів’є? Весь час у дорозі до свята, в очікування дива? Схоже, що саме це досі вважається організованістю життя, до цього навіть припасовують слово «традиції», забувши про справжнє його значення. А справжнє значення - вміти проживати радість тоді, коли вона є, не чекаючи якогось чарівного знаку, після якого можна стартувати.

Для чого новорічно-різдвяні свята людям? Щоб відчути любов. Родини, ближніх, Бога. Щоб вся   сім'я зібралася нарешті разом. Щоб сучасні всезнаючі діти, відірвавшись від гаджетів, могли повірити в існування казки. І аж ніяк не для того, щоб продемонструвати власну купівельну спроможність. Навіть понтифік у щорічній різдвяній проповіді зазначив, що Різдво стало заручником матеріалізму. Сьогодні можна зустріти ту саму байдужість, коли Різдво стає святом, в якому головними особами замість Ісуса Христа стаємо ми. Коли вогні торгівлі затінюють Боже світло, коли ми переймаємося подарунками, але залишаємося нечутливими до відкинених за борт суспільного життя. Цей дух споживання полонив наше Різдво – треба визволити його.

Давайте зробимо Різдво справжнім. Різдво — це не лише блискітки та стрічки, дідух на столі і подарунки під ялинкою. Різдво — це навіть не обов’язково канонічні дванадцять страв на столі. Різдво — це любов.  Різдво— це дух, який спонукає віддавати без жодної думки про те, щоб щось отримувати.  Це час, коли ми найгостріше усвідомлюємо, що чим більше ми виявимо любові, тим більше її буде для інших. Це мир, оскільки ми знайшли мир у вченнях Спасителя.  Христос Рождається! Славімо Його!


Повернутися
06.01.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...