ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №99

Хто з нас не любить свят? Особливо зимових, коли так легко почуватися казково навіть дорослим!   То чому ж тоді у нас ця казка лише  раз у рік і саме в конкретний день, якого годі дочекатися?.. Ні, я не про суперечки щодо того, коли доцільніше святкувати Різдво -25 грудня чи 7 січня. Я про очікування свята як таке…

Чи всім зручно жити отак, від дати до дати, від олів’є до олів’є? Весь час у дорозі до свята, в очікування дива? Схоже, що саме це досі вважається організованістю життя, до цього навіть припасовують слово «традиції», забувши про справжнє його значення. А справжнє значення - вміти проживати радість тоді, коли вона є, не чекаючи якогось чарівного знаку, після якого можна стартувати.

Для чого новорічно-різдвяні свята людям? Щоб відчути любов. Родини, ближніх, Бога. Щоб вся   сім'я зібралася нарешті разом. Щоб сучасні всезнаючі діти, відірвавшись від гаджетів, могли повірити в існування казки. І аж ніяк не для того, щоб продемонструвати власну купівельну спроможність. Навіть понтифік у щорічній різдвяній проповіді зазначив, що Різдво стало заручником матеріалізму. Сьогодні можна зустріти ту саму байдужість, коли Різдво стає святом, в якому головними особами замість Ісуса Христа стаємо ми. Коли вогні торгівлі затінюють Боже світло, коли ми переймаємося подарунками, але залишаємося нечутливими до відкинених за борт суспільного життя. Цей дух споживання полонив наше Різдво – треба визволити його.

Давайте зробимо Різдво справжнім. Різдво — це не лише блискітки та стрічки, дідух на столі і подарунки під ялинкою. Різдво — це навіть не обов’язково канонічні дванадцять страв на столі. Різдво — це любов.  Різдво— це дух, який спонукає віддавати без жодної думки про те, щоб щось отримувати.  Це час, коли ми найгостріше усвідомлюємо, що чим більше ми виявимо любові, тим більше її буде для інших. Це мир, оскільки ми знайшли мир у вченнях Спасителя.  Христос Рождається! Славімо Його!


Повернутися
06.01.2017
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.